Ведмеже Вухо

Левко любить ходити з батьками на річку. Там можна нескінченно спостерігати живе життя. Птахи, бджоли, ящірки, водяні комахи, риба, що хвацько плюскається у воді, квіти, трава – усе це цікаво розглядати і ловити. Словом, досліджувати. Ось і тепер знайома Біла Чапля стримить на греблі, як вартовий солдат. Вона бовванить там кожного ранку – насуплена і скуйовджена. І згадалося Левкові, як повертаючись додому після зустрічі з річковим товариством, він спитав у Еви:

-Мудрий Сом каже, щоб я повернув у річку “живе життя”? Хіба саме життя не означає, що воно живе? І тоді, якщо є живе життя, то є і мертве?

Ева відповіла не одразу. Йшла поряд мовчки з опущеною головою. Левкові почало здаватися, що вона якось примудрилася не почути запитання. Він почав голосніше:

-Я питаю, що...

-Я чула і першого разу, – тихо сказала Ева. – Ходімо посидимо.

На лаві вона знову довго мовчала і нарешті почала говорити:

-Я мовчала, бо не була певна, чи ти мене зрозумієш. Я добирала слів. Але потім  згадала, що ти пірнув за мною у Колодязь, а не пішов геть, і не крутив пальцем біля скроні... Отож, слухай. Одного разу, коли мені було шість років, моя бабуся посварилася з моїми батьками, а потім пішла бурчати до себе в кімнату. Вона не знала, що я заховалася під ліжком, щоб її налякати. Ми часто граємо в схованки.

-І я люблю грати в схованки! – бовкнув Левко і одразу прикусив губу.

Але Ева вела далі, не звернувши уваги.

-Так от, бабуся голосно обурювалася: “І це вони називають життям? Вони нічого не бачать, окрім своїх телефонів і компʼютерів. Вони їдять, п’ють, сплять і витріщаються в екран!”

-Ми працюємо! – кричала їй мама із зали. – Я усе чую.

-От і добре! – вигукнула бабуся і зачинила двері своєї кімнати.

-Чисто зомбі, а не люди, – бурчала вона. – Та пішли б на річку чи в гори, чи в ліс, чи на озеро. Та послухали б, як риба плеще! Як птах співає! Показали б дитині, як ластівка гніздечко в’є. Як же ж воно ловко на світі! А вони як зачакловані.

-Мамі! (Це так бабусь кличуть у Франції). Мамі! А шо таке зомбі? – питаю я з-під ліжка.

Мамі злякалася, потім ми довго сміялися, а тоді вона й каже:

-Зомбі – це мертва людина, яку оживили за допомогою магії.

-То мої батьки – зомбі?! – злякалася тоді я.

-Ні, дитинко, – заспокоїла мене мамі. – То я просто не знала, як їм дошкулити. Але ж вони живуть, як роботи, а життя, з його красою, радістю, лагідністю, живістю – живе життя, природне, віковічне, яке існує тільки для того, щоб ми дізналися про нього, – це життя іде повз. І мені дуже прикро.

Я тоді подумала і сказала, що мама й тато обіцяли відвезти мене у Париж, до Діснейленду. А там усе дорого. Мамі лише посміхнулася, і ми пішли кататися на човні. Мамі сказала, що це також схоже на діснеєвський атракціон, тільки ще краще, бо добре тренується тіло, а у Діснейленді лише мозолі на сідницях нашаровуються.

-Так ти вмієш гребти? – стрепенувся Левко.

-Так. Мене Папі навчив. (Так у Франції називають дідусів). Ну ти зрозумів?

-Що?

Левка так вразили зомбі, що він забув, про що питав.

-Що то “живе життя”?

-А так... Так-так... Зрозумів... Здається...

І ще тоді він подумав про своїх батьків. І з приємністю зауважив, що вони люблять подорожувати, і Мама часто робить на природі цікаві фото. Мама у нього художниця. От і зараз Левко йшов попереду дорослих і міркував: “Ну рослини, тварини, комахи там, плазуни – це живе життя. Рибам, щоб жити добре, не вистачає повітря. І вони у річці живуть зараз життям зомбі”. Левко згадав, як після рибалки зловлені дордонки на поверхні води у відрі дружно плямкають ротами, і здається, що вони радісні та активні, ба навіть по-своєму галасливі, а за мить – один по одному перевертаються догори животиками. “А земля, вода,  небо – це живе життя? А вітер, повітря? А вогонь? Певно, живе. А камінь, метал? Певно, не живе”. Так Левко йшов, розмірковуючи і спостерігаючи за довкіллям. Як справжній розвідник, любив він першим віднайти щось цікаве і показати батькам.

-Чи ви знаєте, що Чапля стоїть на спині у дракона? – якось раптово вихопилося в Левка.

Батьки ззирнулися, але не здивувалися.

-Так, – погоджується Мама. – Бачиш, навіть гребінь лежить праворуч.

-Де? – дивується Левко.

Мама показує на кам’яні плити в тілі греблі, що нагадують шпичаки на спині драконів. Тоді Левко обертається в інший бік і показує на буремний річковий поріг.

-А це голова дракона. Там він п’є воду. Ходімо швидше,  подивимось! – закричав хлопчик, задоволений тим, що з ним погоджуються.

Вони спускаються кам’яними сходами до порога. Кругом нього жовто квітне водяна примула в оточенні білих грамофонів дурману.

-Гарне товариство для дракона, – подумала Мама.

-Дивіться! Он лоб! А оно ніс! А скільки у нього ніздрів! А ото передні лапи з кігтями! А оно оте каміння, можливо, очі. Заплющені! – не вгавав Левко, стрибаючи з каменя на камінь.