РОЗДІЛ 4: іржаві думки

Кілька наступних днів перетворилися для Емеллі на повільне, задушливе виживання у чотирьох стінах.

 Після тієї моторошної нічної погоні, коли чорна тонована машина мовчки дихала їй у спину серед темних провулків Райвен-Рік, світ навколо ніби звузився до розмірів цього старого будинку. Вона майже не виходила на подвір’я, щільно завісила фіранки і кожні кілька хвилин знервовано зиркала крізь пильне скло на безлюдну вулицю, очікуючи, що хижі смуги фар знову з'явивляться із темряви її ворота

 Беатрис одразу помітила цей гнітючий занепокоєння. 

Старенька ходила за нею по п’ятах, намагаючись розпитати, чому онука з блідим, як полотно, обличчям шарахається від кожного скрипу в коридорі. Одного ранку, коли Еммелі вкотре перевіряла, чи засунутий на засув масивний ланцюг на дверях, бабуся підійшла ближче, витерла руки об фартух і тихо мовила:

— Дитино моя... ти сама на себе не схожа. Обличчя біле, під очима чорні тіні, ти ж зовсім не спиш і нічого не їси. Райвен-Рік — прокляте місце, воно висмоктує життя з кожного, хто намагається копати занадто глибоко у чужих таємницях. Що там сталося ? Послухай стару, забудь про свої статті, пережди тут тиждень-другий та їдь додому...

 Еммелі лише вимушено посміхнулася, намагаючись переконати стареньку, що це просто наслідки осінньої втоми, хоча в душі розуміла: зупинятися вже пізно.

Бабуся лише важко зітхнула, хрестячи повітря тремтячою рукою, та вийшла з кімнати, залишивши Еммелі наодинці з її тривожними думками. Але страх більше не паралізував — він перетворився на крижану злість і жагу до правди

Через тиждень після ночі жаху  бабуся змушена була піти до найближчого магазину на околиці , хоча від самого ранку скаржилася на ниючий біль у суглобах, в  Еммелі лежала в ліжку з високою температурою та надсадним кашлем ,мабуть не треба було відкривати вікно на всю ніч.

— Треба купити хліба та олії, бо в кладовці зовсім порожньо, —пробурчала вона, накидаючи на голову  вовняну хустку. Заодно загляну до сусідки, може, хоч там дізнаюся, чого в селі знову собаки всю ніч вили...

Щойно важкі дерев’яні двері за бабусею зачинилися, і її повільні кроки стихли за хвірткою, Еммелі розбудив скрипіт воріт ,які скрипіли від кожного подиху вітру.

— Треба бути їх замазати ,сил вже не має на них.

 Еммелі  ледве спустилася до кухні  через свою хворобу сил не було зовсім ,заваривши собі малинового чаю Еммелі поверталась до себе але на сходинках зупинилася та зупинила свій погляд на вітальню. Інтуїція підказувала: відповіді десь тут, у цьому будинку.

— Іншої змоги не буде,— ледве пробурмотіла собі під ніс.

Часу було в обріз.

 Кожна хвилина тепер мала вагу золота. 

Вона різко повернулася і кинулася до вітальні. Її пальці почали  шарити по полицях, перебирати старі підшивки газет, висувати шухляди комода.

Еммелі дісталася до масивного дубового стелажа, заставленого важкими енциклопедіями та пожоклими від часу фотоальбомами. За однією з товстих книг у шкіряній палітурці лежав важкий, саморобний зошит у цупкій обкладинці. Еммелі різко потягнула його на себе, і раптом разом із зошитом уся важка дерев’яна полиця з механічним скрипом подалася вперед  змістившись під дивним кутом. У повітрі згустився густий запах столітнього пилу, сухої трави та затхлості, що десятиліттями чекав у темряві на свого мандрівника.

Еммелі затамувала подих і обережно натиснула на бічну стінку шафи. У глибині стіни, за фальшивою дерев’яною панеллю, щось дзвінко клацнуло.

 Маленький залізний отвор — замкова щілина, захована від сторонніх очей.

Сейф.

Вона простягнула руку до полиць, відчайдушно перебираючи стопки старих квитанцій, зошитів і пожоклих фотографій, намагаючись знайти хоч якийсь ключ, шпильку чи металевий дріт. Серце калатало  шаленим ритмом , температура  віднімала всі сили  на пошук,але азарт і прагнення правди було куди сильніше.

Якщо за цією стінкою ховалися відповіді на зникнення п’ятнадцятирічної давнини, вона не могла зупинитися на півдорозі. 

— А де ж  ключ? Вона почала шалено розгрібати папери на полицях, перевертати стопки старих квитанцій і зошитів, як раптом у тиші будинку різко, пронизливо і невчасно задзвонив дверний дзвінок.

   Емеллі віджахнулася від стелажа, наче її вдарило струмом. У ногах вата вона підлетіла до вхідних дверей і через крихітне вічко зазирнула на ґанок Там, ховаючись від дощових крапель під парасолею вже йшла до дверей Беатрис.

​Вхідні двері важко скрипнули. 

Беатріс зайшла до будинку, важко здихаючи та скаржачись на розмиту дорогу. Еммелі сиділа ні жива ні мертва, намагаючись вирівняти шалене дихання. Завдання було беззаперечно провалено. Вона була в одному кроці від мети, але стихія Райвен-Ріку знову виявилася сильнішою, залишивши на серці лише холодне передчуття того, що наступна спроба може коштувати  занадто дорого.

Наступного дня доля Еммелі почувалася дедалі краще,але кашель ще мучав її.

Доля знову дала  шанс. 

На кухні занадто гучно зашурхотіло деко — бабуся Беатріс пекла зранку  і збиралася в дорогу, бо напекла домашнього печива настільки багато, що воно ледь поміщалося у великій паперовій тарілці. Частина випічки призначалася для сусідки Роузі. Щойно бабуся, зав'язавши вовняну хустку, вийшла за хвіртку, спрямувавши свої кроки сусідньою стежкою, у будинку знову запанувала напружена тиша.

​Часу втрачати не можна було ні хвилини. 

Еммелі одразу ж кинулася до книжкової шафи ,вона бігала по всій вітальні перебираючи пальцями всі кутки ,шафи де б могли лежати ключі ,зацікавила Еммелі глиняна ваза, наповнена сухими осінніми квітами . Її пальці занурилися всередину, повільно витягнула руку. вже са секунду на долоні лежав важкий металевий зв’язок, що складався  старих, іржавих ключів. Вони були покриті пилом і павутинням, ніби їх не торкалися десятиліттями. 

— Бінго!

Сховану зав'язку з важкими, іржавими ключами було знайдено .

 Вона відсунула масивну полицю і знову взялася за металеві дверцята сейфа, намагаючись підібрати правильний ключ до впертого замка.