РОЗДІЛ 3: спадщина тіней

Наступний день у Райвен-Рік зустрів пронизливим вітром запах зими був ближчим, учорашній інцидент залишив неприємний осад, але сидіти за чотирма стінами було неможливо .У холодильнику закінчувалися базові продукти, а свіже повітря, хай і пахло холодом було потрібне як ковток води.

 Накинувши на плечі теплу куртку, Еммелі вийшла на звивисту міську дорогу, що вела до єдиного на всю округу магазину на перехресті . Натягнула капюшон глибше на лоб, намагаючись сховатися від колючих поривів вітру, що пронизували наскрізь.

У цьому містечку навіть повітря здавалося наповненим чимось важким, немов невидимі стіни навколо стискалися з кожним кроком. Вона йшла швидко, хоча й сама не знала, чи рятується від холоду, чи від власної параної, яка щодня розросталася всередині з новою силою.

 Магазинчик зустрінувся їй запахом дешевого тютюну, прального порошку та старих дерев’яних полиць. Вона якраз набирала в кошик необхідне, коли дзвіночок над дверима різко дзенькнув. Еммелі обернулася й зачепила плечем край стелажа. У ту ж секунду хтось швидким, широким кроком зайшов до приміщення, не дивлячись під ноги.

Зіткнення було неминучим...

 Картонний стаканчик із гарячою кавою, який незнайомець тримав у руці, злетів у повітря і виплеснувся прямо на її білу куртку .

 Гаряча рідина миттєво просочилася крізь тканину, залишаючи брудно-коричневі плями, а шкіру на зап'ясті обпекло так, ніби її торкнулися розпеченим залізом. Еммілі здригнулася від раптового болю й холоду одночасно. Запах дешевої розчинної кави та гіркого диму різко охопив простір навколо.

-Чорт! -вилаявся низький, роздратований голос.

Еммілі різко підняла очі й застигла.

Час на секунду ніби зупинився, розчинившись у густому повітрі магазину. Перед нею стояв той самий чоловік із будинку навпроти — Ден. .   

 Близько він здавався ще вищим, а в його темних, дещо втомлених очах спалахнуло раптове здивування, яке швидко змінилося щирою провиною. На його обличчі не залишилося й сліду вчорашньої неприступності.

У ці довгі, наповнені напругою секунди вона чомусь зупинилася, бездумно розглядаючи його: лінії скул,темну бороду , волосся під чорною кепкою, міцну зібрану постать людини- яка звикла тримати удар.

 Від його близькості по шкірі раптом пробіг дивний, зовсім не очікуваний трепет. Теплий запах дорогого чоловічого парфуму впереміш із гіркуватим ароматом кави різко вдерся в її простір, змусивши серце калатати сильніше.

  Вона відчула, як гаряча рідина повільно просочує тканину світшота, обпалюючи шкіру  але чомусь не могла відвести погляд. Усередині щось тривожно й солодко стиснулося - незрозуміле, гостре тяжіння прорізало звичну броню байдужості, перемішавши злість із дивним, трепетним хвилюванням, від якого перехопило подих.

— Вибач....те... стій, я зовсім не хотів, — він різко кинувся вперед, намагаючись вихопити з кишені паперові серветки, але лише зробив усе тільки гірше, незграбно розтираючи залишки кави на куртці.

Еммелі відчула, як усередині спалахує злість. Його спокій і цей пронизливий, наче рентген, погляд дратували її більше, ніж зіпсована куртка.

— Дивитися треба, куди йдеш! — різко крикнула Еммілі відскочивши назад і відчуваючи, як спалахують щоки не те від злості, не те від раптової близькості. Її голос звучний, але зрадницьки тремтів. 

— Тут тобі не магістраль, можна було й спокійніше заходити!

Ден на секунду зупинився, переводячи погляд із зіпсованої тканини на її обличчя. Його темні очі пильно, майже вивчаюче оглянули її, затримавшись на блокноті, що стирчав із кишені куртки.

—   Тут узагалі мало хто носить із собою блокноти для записів, якщо це не боргова книга місцевої крамниці, — його голос знизився до тихого, хрипловатого баритону, в якому не було ні зайвої чемності, ні банального кокетства. Лише холодна, гостра цікавість. 

— Ви випадково не з тих туристів, які заблукали в ці краї?

— Вам яке діло до того, хто я і звідки? — кинула вона, різко засунувши руку в кишеню і міцніше стиснувши обкладинку блокнота. 

— У вашому містечку обов’язково звітувати перед кожним зустрічним, чи це місцеві правила етикету?

—     Я не туристка, — різко обірвала його Еммілі, висмикуючи куртку з його рук і відступаючи на шаг назад. 

— І раджу вам триматися власних справ!

  Ден лише повільно кивнув, кутиком губ ледь помітно торкнувшись сухої усмішки, ніби її агресія його зовсім не здивувала, а навпаки — розважила.

— Я ж сказав, що вибачаюсь ,—його тон теж трохи здивувався такій відсічі, але він не збирався відступати. У його погляді проскочила іскра цікавості. — Твоя куртка... Слухай, давай я хоч куплю щось на заміну чи віддам у хімчистку? Я щойно з дороги, голова йде обертом після переїзду...

— Обійдуся без допомоги, — відрізала Еммелі кинувши на прилавок гроші за свої продукти, і вискочила з магазину під дзенькіт дзвіночка, серце й досі калатало десь у горлі. 

Зіткнення видалося занадто різким, занадто гучним для цього тихого, мертвого містечка.

Повертаючись додому під холодним пронизливим вітром, Еммелі раптом відчула, як її починає відпускати той дивний внутрішній спалах. Попереду на ґанку будинку на неї вже чекав Кабачок. Її величезний рудий кіт сидів на крайку сходинки, згорнувшись у щільний теплий клубок, і ліниво водив очима  в різні боки.

 Побачивши господиню, він м’яко потягнувся, вигнувши спину дугою, і видав короткий улесливий «няв», немов запитуючи, де її носить у таку негоду.

 Еммелі підхопила важкого, м’якого кота на руки, притиснувши до грудей, і його густе тепле муркотіння миттєво зняло залишкову напругу від неприємної зустрічі з тим зухвалим незнайомцем. У цьому чужому й ворожому Райвен-Ріку, Кабачок був її єдиним справжнім прихистком.

Решта дня минув у напрузі. 

Вона намагалася зосередитися на роботі в блокноті, але перед очима постійно стояло його обличчя, різкі лінії плечей і те, як затято він намагався виправдатися.

Сутінки опускалися на Райвен-Рик стрімко й важко, наче завіса в старому театрі.