РОЗДІЛ 1 КВИТОК У МИНУЛЕ

    Дощ  лив стіною вже третю годину поспіль, монотонно барабанячи по шибках і змушуючи шифер на даху глухо вібрувати .У кімнаті панував напівтемний хаос розсіюваний лише мертвим світлом монітора. Еммелі Коллінз зовсім не до погоди ,як і до того ,що в усьому будинку давно вже всі спали.

    Вона досі відчувала неприємний присмак ранкової розмови з редактором. Його слова про те, що вона «сіра і безперспективна», пекли сильніше за гарячу каву. Якщо за три місяці вона не видасть вибуховий матеріал, її просто викинуть на вулицю без жодних шансів на відновлення.

    Еммелі сиділа за старим дубовим столом у своїй кімнаті, схилившись над ноутбуком так близько, що майже торкалася носом корпусу екрану . Десь під столом, заплутавшись у дротах, мирно хропів Кабачок - старенький рудий кіт ,вона підібрала його ще зовсім малим. Навколо неї розгорнувся справжній ландшафт апокаліпсису: старі газети, роздруковані виписки з архівів замурзані десятою чашкою кави - холодна, гірка, від якої пекло в шлунку але без неї було ніяк.

    Еммілі знову й знову озиралася на свій захаращений стіл. Десятки годин пошуків, нуль результатів. Батьки іронічно посміхалися, коли вона казала, що журналістика - її покликання, а тепер цей крах міг остаточно довести їхню правоту.

    Перед очима й досі стояла та ганебна сцена в кабінеті шеф-редактора. Він повільно, з показною зневагою, перетнув червоним маркером її двотижневу працю - розслідування про екологічні порушення в місті, кинув роздруківку в урну для сміття і холодно сказав:

—     Еммі, це нудно. Це розраховано на пенсіонерів, а не на читачів. Мені потрібна кров, сенсація, вибух! Якщо через 3 місяці ти не принесеш матеріал, який змусить місто здригнутися, можеш навіть не приходити в офіс. Слова боляче шмагали, наче батіг, залишаючи відчуття повної безпорадності.

     На годиннику світилося моторошне число: 03:14. Але найгіршим були не цифри на екрані і навіть не храп Кабачка. Вона заплющила очі, намагаючись прогнати гудіння в голові від недосипу, але перед очима все одно плямували червоні лінії маркера шефа. Час тікав катастрофічно швидко, а в голові - повна пустота, ніби хтось вичистив усі думки під нуль. Кабачок, відчуваючи нервовий напружений стан хазяйки, перестав хропіти, підняв важку руду голову й пильно подивився на неї своїми мудрими очима, немов хотів запитати: "Ну і що ми тепер будемо робити, Еммі?"

      Білий цифровий аркуш у Word так і залишався порожнім. Якщо не рахувати сухої, нікому не потрібної теми, яку вона переписувала вже разів сто.

     Еммілі завжди вважала себе людиною, яку важко здивувати. Працюючи молодшою журналісткою в місцевій газеті, вона пішла стопами своєї мами — відомої міжнародної журналістки, чиї репортажі колись лунали з найгарячіших точок планети. Правда, сама Еммі поки що застрягла на написанні сірих заміток про комунальні проблеми, бо батько, талановитий і вимогливий  із залізним характером, завжди вчив її триматися подалі від небезпечних сенсацій. У їхній родині панували свої суворі правила, а будь-які розмови про минуле були під забороною.

     Але останні місяці перетворилися на суцільне вигорання. Головний редактор відверто знецінював її роботу, вимагаючи сенсацій, а власне життя летіло шкереберть. Єдиною віддушиною залишався її дім, старий ноутбук і рудий пухнастий кіт Кабачок, який мовчки розділяв із нею всі нічні марафони над текстами.

Сьогодні вночі рутина тріснула по швах.

—     Ну ж бо... Якщо я зараз звідси вилечу...без роботи, батьки просто з’їдять мене живцем, і я остаточно загрузну тут назавжди... Ти маєш щось виродити з цієї голови! — пробурмотіла Еммі сама до себе охриплим від втоми голосом, нервово стукаючи ручкою об стіл.

Кабачок знизу обурено м’явкнув на звук, різко звісивши вуха й припинивши чіпляти лапою розкидані кабелі. У кімнаті на мить стало надто тихо, якщо не рахувати глухого стукоту дощу об шибки.

       Вона не хотіла писати сірі замітки про комунальні проблеми. Їй потрібен був вибух. Повіки здавалися свинцевими. Палець на тачпаді за інерцією прокручував  стрічку закинутих регіональних архівів, поки раптом погляд не зачепився за статтю на закинутому регіональному сайті американських новин.

Заголовок кричав жирними літерами:

4 ЗНИКНЕННЯ ЗА МІСЬЦЯТЬ У РАЙВЕН-РіК:

ЧОМУ МІСЦЕВА ВЛАДА МОВЧИТЬ? ХТО ВИНЕН?!

ХТО ВІДПОВІСТЬ?!

Погляд впився в непримітну сторінку місячної давності. Вона вчиталася, і з кожним рядком повітря в кімнаті ніби ставало дедалі менше. У матеріалі йшлося про те, що за останній місяць у містечку Райвен-Рік зникли чотири людини. Поліція закривала справи, списуючи все на нещасні випадки, але рідні кричали про брехню, а чиновники кидали слухавки.

​Серце пропустило удар, а потім закалатало в скронях так голосно, що заглушало навіть гудіння ноутбука.

      Погляд впився в непримітну сторінку місячної давнини. Вона вчиталася. У матеріалі йшлося про те, що за останній місяць у  містечку Рейвен - Рік,  зникли чотири людини. Поліція закривала справи, списуючи все на нещасні випадки, але рідні кричали про брехню, а чиновники кидали слухавки.

Серце пропустило удар, а потім закалатало в скронях.

—     Рейвен-Рік...

Одне тільки це слово відгукнулося холодним ехом у грудях. У її пам'яті це містечко жило розмитими кадрами з далекого дитинства — ще до тієї жахливої сімейної сварки, яка назавжди відрізала батьків від минулого. Вона пам'ятала похмурі гори, густі тумани та високий старий особняк на околиці. Там жила її бабуся — Беатрис Коллінз.

      Колишня сувора суддя цього округу, жінка з крижаним поглядом і залізними принципами, яка колись тримала в повазі весь регіон. Після того таємничого конфлікту між батьками та бабусею будь-які згадки про неї стали найсуворішим табу в їхньому домі. Батьки ніколи не пояснювали Еммі причину такого розриву, лише забороняли навіть вимовляти це ім'я. А тепер виявилося, що в цьому ж закритому від світу містечку за місяць зникло чотири людини...