Скажу чесно, хоть ми і жили в місті, що розташоване на березі океану, але я ніколи не була в порту, а кораблів бачила лише здалеку. Вони мені здавались такими маленькими, наче іграшкові, а мама казала що насправді вони більші за наш будинок. Тому я їх і уявляла трохи більшими за будинок, в якому жила разом з батьками.
Ми підійшли до одного з кораблів.
Біля нього вже було багатенько сімей, що привели своїх дітей.
Поміж людьми виднілися працівники в темно-синій формі. Вони заносили речі в багажне відділення корабля.
Один з таких працівників підійшов до мене:
— Доброго ранку, дозволете мені віднести ваші речі на корабель?
— Так, звичайно. — відповіла замість мене мама.
Чоловік у темно-синій формі взяв мої речі та поніс в сторону корабля.
“ — Сподіваюся, що по прибуттю в академію, я зможу відшукати свої валізи.
Ну добре, йди на корабель, а нам на роботу треба.
Я обняла батьків та обережно піднялася по трапу на корабель. Трохи пройшлась по палубі, залитій сонцем, та в глянула на берег. Там стояли мої батьки та махали мені рукою на прощання. Я помахала їм у відповідь, та пішла обирати каюту.