Печери. 2

Серця шукачів скарбів забилися частіше. З'явилася надія! Врубавши мотор, вони рушили до арок. Але, діставшись до місця і обшаривши кожен метр водних ніш, друзі знову зіткнулися з порожнечею. Замішання і зневіра знову підібралися до компанії.

— У записці сказано про «шлях серця». Пам'ятаєте, місцева екскурсоводка розповідала, що пірати позначали скарби трьома каменями? Припустимо, звичайні три камені, складені в пірамідку, могли бути розтягнуті місцевими для будівництва будинків. 

Тоді б у піратів не було орієнтирів. Що, якщо це не звичайні валуни на березі або на скелі вгорі, а грандіозні скелі, які просто ніхто не зможе посунути? Не три яблука вкажуть шлях, а три скелі, що стоять поряд.

Неля судомно застукала пальцями на екрані мобільного. Кілька секунд очікування в умовах слабкої мережі — і ось воно! Трохи далі по узбережжю розташувалася група скель, напрочуд схожа на три величезні кам'яні пальці, що стирчать із води.

— Нам треба проплисти від арок-серця прямо до цих трьох скель! Біля Альвора та сусіднього Портімау знаходиться культовий пляж Прая-душ-Тріш-Ірмауш (Praia dos Três Irmãos). Це перекладається як «Пляж Трьох Братів».

Назвою він завдячує трьом масивним скелям, що стоять прямо у воді. За місцевою легендою, це троє братів-рибалок, яких розгніване море перетворило на камінь, щоб вони вічно охороняли цей берег, — вигукнула вона. — Підказка про пса Цербера теж не дарма. Може, це Сіріус? Зірка із сузір'я Пса. І вона має вказати нам шлях, як за старих часів? — запитала дівчина.

— У вересні Сіріус не дуже видно. Його краще можна побачити у березні, — скептично промовив Віталік.

— А якщо це прототип скелі у вигляді собаки! Собака охороняє грот або вказує шлях — незрозуміло. Давайте пошукаємо поруч печери! — сказала Неля.

Вона почала шукати в інтернеті та знайшла. Біля Карвоейру є скеля у формі морди собаки. Вони пошукали печеру і взяли напрямок туди. І знайшли: «Лялька» (Gruta da Boneca). Красива печера, з боку океану наче чиїсь очі-дірки дивилися на них. Але, пошукавши вхід, виявилося, що зайти можна тільки з боку землі.

— Значить, це не наша печера. Я ще можу припустити, що пірати з Гібралтару припливли сюди на великому вітрильному кораблі, а біля потрібної печери кілька людей пересіли на дерев'яний човен і змогли пропливти під дуже вузькою низькою аркою. Але стільки зусиль, щоб просто висадитися на землю, а потім сховати скарби? Тут на них полювання було, стріляли в них. Ні. Шукаємо іншу печеру, — сказала Неля.

Знову пошуки. Вони знайшли печеру «Очі Диявола».

— Можливо, це вона, — прошепотіла дівчина.

Тремтіння змінилося мурашками по шкірі. Вони наблизилися до жахливої печери з моторошною назвою — «Очі Диявола». Тут бірюзовий океан перетворювався на чорнильно-синю глуш, а хвилі з глухим рокотом розбивалися об темний слизький камінь, створюючи зловісну луну. На секунду Нелі здалося, що з цієї похмурої тіні на них справді хтось дивиться.

Печера була гарна. Зверху було два отвори, наче очі. Свист повітря виштовхувався водою з далеких коридорів печери — так званий ефект дихання. Це створювало страшний гул, схожий на шепіт. Гострі, як бритва, черепашки скельних мідій та дрібні морські мушлі створювали проблеми: через них наші герої могли в кров порізати руки, пробираючись уздовж грота.

Усередині грота «Очі Диявола» панувала похмура атмосфера. Сонячні промені пробивалися крізь два ідеально круглі провали в кам'яному куполі, висвічуючи прозору товщу води. Троє хлопців і дівчина завмерли, заглушивши мотор, утримуючи човен на місці короткими гребками.

— І це все? — розчаровано видихнув один із хлопців.

Його голос луною відбився від вологих склепінь. Вони уважно оглянули кожен виступ, кожну тріщину у вапнякових стінах. Під човном була лише синювато-зелена, страшно глибока вода. Ні клаптика суші, ні єдиної піщаної мілини, де можна було б закопати хоча б скриню з піастрами, не кажучи вже про легендарний скарб. Тут нічого не було.

— Ми пропустили якусь деталь, — дівчина насупилась, звіряючись із картою та запискою пірата.

Ідея спалахнула миттєво.

— Може, це не той печерний отвір? Дивіться на карту: одноокий капітан тут теж невипадково! — сказала Неля.

Човен поплив уперед, розтинаючи пінисті хвилі. Четверо шукачів пригод уважно вдивлялися в порізаний рельєф берега. Кам'яні стіни, виточені століттями, будували їм хижі гримаси, поки нарешті один із хлопців не закричав, показуючи пальцем угору:

— Ось він! Дивіться!

На тлі заходу сонця вигини скелі складалися у виразний, суворий профіль людини з пов'язкою на оці. 

Затамувавши подих, вони підпливли ближче до підніжжя кам'яного капітана. І знову глухий кут: що робити далі? Скеля мовчала.

 — Шукайте там, куди він дивиться! Не дарма ж одне око. Може, це профіль капітана. Значить, він має кудись дивитися, — осяяло Нелю.

Хлопці налягли на весла, підбираючись до вказаного п'ятачка. На слизькому від водоростей камені вони помітили щось чужорідне — висічений просто на камені старовинний якір, від одного боку відходила чітка довга стрілка. На самій стрілці виднілися глибокі зарубки.