Печери

Неля і троє хлопців знову вирушили в дорогу на човні.

 Спочатку їх зустрічала лише велична, майже гіпнотична краса узбережжя.  Човен ковзав між монументальними охристо-золотими скелями, що врізалися в блакитну гладь океану.  Вони запливали у прохолодну напівтемряву гротів від знаменитої печери Бенагіл до самого Лагоша. 

Спочатку вони запливли в грот Зоррейру (Gruta da Zorreira), розташований зовсім поряд зі знаменитою печерою Бенагіл. Коли човен повільно ковзнув під високе склепіння, дівчина ахнула від захоплення. Зсередини скелі здавалися складеними з чистого золота, а світло, що пробивалося крізь провали в стелі, фарбувало воду в казковий бірюзовий колір. Неля стиснула борти човна, відчуваючи, як від захоплення та передчуття таємниці перехоплює подих.

Склепіння печер відгукувалися глухою луною ударів хвиль, а сонячні промені, що пробивалися крізь розломи в камені, малювали на воді смарагдові візерунки. Потім вони пропливали повз різні арки: напівкруглі, трикутні і навіть у формі літери "п". Вони були високі і дуже низькі, що вони ледве пропливали під ними, зігнувшись. Іноді це був наскрізний грот, іноді невелика печера. Але з маленьким шматочком суходолу. Були гроти з вирубаними сходами. Були такі, що внизу грота був отвір, у якому вирувала вода.

Іноді арки приводили їх до каміння, а потім вони пролазили крізь отвори й опинялися на пляжі. А одного разу був пісок на пляжі, а збоку можна було зайти до печери. Тільки там містилася одна людина і нічого не було. Все було дуже гарно. 

 Сонце палило на всю міць, випалюючи добіла білясті вершини скель Альгарве. Крейдяні та піщані стрімчаки, поцятковані тисячолітніми морськими вітрами, грізно нависали над смарагдовою гладдю океану, немов давні сторожі Португалії.

Вода в Атлантиці була настільки прозорою, що здавалося, ніби їхній невеликий моторний човен несе в повітрі: далеко внизу, над піщаним дном, дрібніли і переливалися на сонці зграйки метушливих сріблястих великих риб.

Троє хлопців впевнено правили судном, вдивляючись у темні ущелини на узбережжі, сподіваючись знайти старовинний піратський скарб, а Неля із завмиранням серця вбирала кожен грот і будь-яку ущелину.

 Дух захоплювало. Тільки... За цією казковою декорацією ховалася прикрість: пошуки не принесли нічого.

Азарт змінився втомою. Хлопці засмутилися, розчаровано дивлячись на океан. 

— Чекайте, давайте думати разом! Потрібно повернутися туди, де ми почали шукати, - сказала дівчина. 

 Вони зневірені повернулися знову до печери Бенагіл. Неля різко розгорнула старовинну карту.

 — Повертати рано. Давайте подумаємо не як сучасні туристи, а як пірати початку 18 століття. Екскурсоводка розповідала тоді. Згадуйте. Якби ми йшли під вітрилом від Гібралтару до берегів Португалії... Є якісь ідеї? 

 - Тоді була лише широта. Довготи в океані не було. Вони ще не навчилися її визначати. Вони доходили до потрібної широти, та за певним описом дивних скель доходили до потрібного місця. Також використовуючи зірки, – похмуро промовив Віталік.

Раптом її осяяло. У пам'яті виплив минулий день: дві гігантські кам'яні арки біля берега, які з певного ракурсу зливались у виразний силует серця.

 - Дивіться, а раптом серце намальоване тут не просто для краси! Це не освідчення в коханні. Ці дві арки, що утворюють серце після Гібралтару, були як мітка для піратів.