Бар

Їх привезли до гарного бару. За стійкою була шафа з різними винами: італійськими солодкими червоними ігристими винами, іспанськими, португальськими винами та портвейнами. Сомельє сказав: “Портвейни бувають різні. Ціни теж — від 400 грн і вище за пляшку. У нас є раритетні пляшки. Справжній портвейн витримують у дубових бочках близько двох років до дозрівання, водночас дуже ексклюзивні сорти витримують у дубових бочках десятиліттями, і вони зберігають чудову свіжість та складні ноти горіхів, карамелі й сушеного інжиру. Але й коштує пляшка вінтажного портвейну XIX століття від 2000 євро.

Ми пропонуємо вам скуштувати це чудове вино!”

На столі стояли кришталеві келихи з портвейном. Екскурсоводка підняла келих і вимовила:

— Кожен отримує келих портвейну безкоштовно. За успіх нашої команди з пошуку скарбів!

Усі підняли келихи. Неля хотіла вже випити цей файний напій, як Бенедита здійняла шум і запитала:

— А хто тоді отримує 100 євро? Я вважаю, що ми з моїми дівчатками повинні отримати цей приз.

Хтось запитав: “А чому їй?” Неля мовчала. Її чомусь зараз не дуже цікавили гроші. Адже, скоріш за все, ніхто взагалі їх не отримає. Вона хотіла скуштувати цей вінтажний смачний напій. Бо відчувала себе героїнею фільму “Рік комети” 1992 року, коли тій випав шанс продегустувати вино епохи Наполеона.

Виник шум, гам через сварку. Дівчина вже хотіла відпити цей коштовний портвейн, як почула тихий голос Віталіка:

— Не пий це!

Неля зупинилася і поставила келих на місце.

Віталік несподівано розвернувся, поплескав по плечу хлопця в окулярах і запитав:

— Ти навіщо їй це в келих налив?

Усі завмерли та затихли. Бенедита зашуміла:

— А я казала, що то злочинець. Недаремно його тоді з картою зупинили.

Між Віталіком і хлопцем в окулярах виникла суперечка. І тут з'явився поліцейський. Це трохи засмутило хлопців з агентства «Чорний кіт», бо вони хотіли просто набити йому пику. Мордобиття відкладалося.

— Це я викликала поліцію! — закричала Бенедита.

— Кхм, — лише промовив хлопець в окулярах та начебто ненароком махнув рукою, і Нелин келих із портвейном розбився на дрібні шматки.

— Ну що ж, геть маскарад, - промовив він. 

Він зняв окуляри, потім щось дістав із кишені та надів срібну круглу сережку на ліве вухо. Він якось увесь змінився. Замість незграбного сором'язливого хлопця-невдахи з'явився неприємний тип. Очі стали жорсткими, нахабними та трохи злими.

— Це ти? Це тебе я бачила тоді у книжковому. А значить, це ти намагався вкрасти мою сумку, а потім мало не збив на автомобілі. Я впізнала тебе по очах. Ти що, полюєш за мною через тамплієрські скарби? Ми їх тоді не знайшли. Знайшли лише корону, та й ту віддали владі. Я не знаю ні де Грааль, ні де золото тамплієрів. Що ти хочеш від мене? — сказала, ніби виплюнула йому в обличчя, Неля.

— Та заткніть цей золотий фонтан. Я думав, ти знайшла карту скарбів піратів. Ти потім після букініста одразу поїхала саме до Фару, в Португалію. І не збирався я тебе вбивати. Ця витяжка з особливої рослини мала тебе вирубити на кілька годин, і все. Потім мене не знайшла б, і все. І що ти зробиш? Доведіть, що це я. По уламках не можна зняти відбитки пальців, — сказав хлопець.

Поліцейський був тим, кого дівчина вже зустрічала. Віталік оцінив ситуацію і сказав:

— Нелю, покажи вміст сумки.

Дівчина здивувалася, але відкрила свою поясну сумку. Дістала мобільний, потім ключ від номера готелю.

— Яка ще карта скарбів? Це все.

— Але ж ти сказала, що все цінне з собою! — скрикнув хлопець.

— Ага. Оце цінне: мобільний і ключ, як я без нього до номера потраплю? І про карту нічого не знаю. А у Фару я з самого початку їхала у відпустку. Нічого не розумію, — повідомила Неля.

Поліцейський надів на хлопця кайданки, і його кудись повезли. Поліцейський трохи помовчав, розмірковуючи. Інспектору Рую Мендешу було 37 років. Середній зріст, спортивна статура, широкі плечі. Темне хвилясте волосся трохи розпатлане, ніби він щойно провів по ньому рукою. Смаглява шкіра, коротко підстрижена щетина роблять обличчя мужнішим. Очі темно-карі, теплі, з легкими зморшками в куточках — коли він дивиться, здається, що він уже все зрозумів, але не квапиться засуджувати. Усміхається рідко, проте щиро, і від цього одразу хочеться йому довіритися. Навіть у формі він мав вигляд надійного старшого брата, а не суворого копа. 

Він відвів Нелю, Віталіка, Сашу та Олега вбік і повідомив:

— Напій вилито, злочинця заскочили зненацька, але фізично ніхто не постраждав. Друзі, доказів немає. Експертиза чашки в лабораторії Фару триватиме три місяці. Ви здорові. Якщо я заарештую його зараз без доказів і без вашої офіційної заяви, де доведеться пояснити, за що вас труїли й до чого тут амфори із золотом, його адвокат випустить його за дві години.

Неля запитала:

— Карти в мене немає. Але якщо ми знайдемо скарб, чи отримаємо ми якийсь відсоток?

— Якщо я оформлю це як навмисний пошук за картою, у вас конфіскують каяки, а вас затягають судами за археологічне мародерство. Відсотка ви не побачите. Давайте зробимо так: я оформлю документи як achado fortuito (випадкова знахідка), і ви легально отримаєте свої 50%. Краще заберіть золото, а я нагляну за цим типом, щоб він до вас не наближався. Маєте 48 годин, щоб знайти золото. Я зможу затримати його до з'ясування обставин, а потім він вийде.