18. Загадкова Діана

Поліна

— Це як мінімум дивне питання, пане Юліане, — не можу втриматися від сміху, тому прикриваю телефон рукою і хихочу потайки.

— Поліно, яким би дивним не здавалося це питання, але коли я його ставлю — воно важливе,— звучить з трубки м’який оксамитовий голос Юліана Хмельницького. — І я прошу вас відповісти на нього відверто, навіть якщо відповідь “Так”. Я втаємничений в подробиці діяльності цього навчального закладу…

— Юліане, я вже відповіла вам, що уявлення зеленого не маю, що це за АІД такий і чому якась там Діана…

Раптовий спалах пам’яті майже фізично відчутний. Він нагадує світло дальніх фар, що раптово виринає з-за крутого повороту дороги. І ось темрява прорізується двома променями світла, а ти сліпо кліпаєш очима, що вмить втратили здатність дивитися перед собою.

Діана… Світле волосся, що спадає на її обличчя крупними кучерями, коли вона схиляється над столом мого чоловіка… Точена фігура не моделі — спортсменки, що звикла викладатися на повну… Тонкі пальці в перстнях… Блиск рубіну на середньому пальці… Витончений браслет з літерою Д на вузькому зап’ястку… “Така самозакохана егоїстка, що носить прикраси зі своїми ініціалами” — зневажливий голос Тіма, але його очі, очі… Він дивиться їй услід з виразом спраглого біля криниці.

— Поліно? Ви мене чуєте? Все гаразд? — голос Юліана не просто стурбований, в ньому бринить щире хвилювання за мене. Чомусь я твердо впевнена, що він примчить сюди рятувати мене, якщо я зараз не промовлю хоч слова.

— Так,.. я… Я в порядку… Здається…

Шумний полегшений видих слугує мені відповіддю.

— Ви різко замовкли і я подумав, що, можливо, щось сталося… — ніби виправдовується, і це досить мило.

— Я згадала Діану, — перебиваю його. — Я знаю її. Це трохи…злякало мене.

— Хто вона для вас? — в спокійному голосі чується азарт мисливця.

— Не для мене. Для Тіма. Вона його помічниця. Не секретарка, а щось типу… — намагаюся пригадати, підібрати слова, аби чіткіше описати те, що я пригадала. — Асистентка, чи щось таке…

— Ви пригадуєте її зовнішність?

— Блондинка. Приваблива. Спортивної статури. Близько тридцяти. В неї браслет з літерою Д, і той перстень, який мені підкинули, і який я загубила.

— Жінка, яку в описали, приходила у ваш дім в образі “Галини”, прибиральниці, — повідомляє мені сухо Юліан — Після того візиту вона змила грим і вже в тому ж вигляді потрапила під камери відеоспостереження. Я знаю цю жінку, Поліно, — мені здається, чи його голос звучить більш стурбовано, ніж ще хвилину тому? — Діана — випускниця тієї самої Академії Ідеальних Дружин, про яку я у вас запитував. І тепер я розумію, яким боком ви опинилися в усьому цьому божевіллі.

Він розуміє? Чудово! От лишень я не розумію нічого! Більше того — я уявлення не маю, що з цим незнанням робити. Але шостим чуттям знаю, кришталево ясно знаю, що мені загрожує небезпека. І наступні слова детектива лише підтверджують це.

— Вам краще зникнути. Якщо Діана має доступ до вашого дому, то ви просто в смертельній небезпеці. Ця жінка намагалася вас вбити. Організація, яку вона представляє… Скажімо так, жінки, схожі на неї, вміють досягути мети. І її мета — дістатися до вас.

Я боялася і до цього моменту. Але тепер мій страх перетворився на паніку.

— І що мені робити?

  — Забиратися геть з того дому, Поліно, — дуже серйозно і вагомо говорить Хмельницький. — Я перевірив вашого Артема. Він чистий. Про Максима я цього сказати не можу.

— Я можу довіряти Артемові? — питаю, ледь чуючи голос детектива за шумом крові у вухах.

— Цілком, — коротко відповідає Юліан.

“А вам?” — хочу запитати, але мовчу.

Не тому, що відчуваю, що можу. А тому, що боюся почути “Ні”...

 Юліан

Я заходжу до офісної будівлі, що серед буденного дня виглядає майже занедбано, ніби її покинули в поспіху. Скляні двері зачиняються за моєю спиною глухим клацанням, і в просторому холі стає чутно лише гул вентиляції та віддалене тремтіння електричних ламп під стелею. Мене зустрічає тиша, що більше нагадує не спокій, а наслідок хаосу, який тут недавно вирував. Плитка на підлозі холодна, відполірована до дзеркального блиску, але навіть у цьому віддзеркаленні помітні сліди поспішних кроків і подекуди розтоптані клаптики паперу, що їх так ніхто і не підняв.

Підіймаюся на другий поверх, де розташовується бухгалтерія, і тут повітря здається ще важчим. Світло ллється крізь жалюзі вузькими смугами, ніби ріже кімнату на сегменти. За одним із столів сидить жінка років п’ятдесяти, може трохи більше, з нервовими рухами, які видають, що вона намагається вдавати спокій, хоча спокою тут не залишилося вже давно. Вона піднімає на мене стомлені очі, позбавлені будь-якої надії.

— Добрий день, — говорю рівним голосом, намагаючись не порушити й так хиткий спокій. — Мені потрібна інформація щодо одного з працівників компанії.

— Якби я могла вам чимось допомогти… — вона відкидається на спинку стільця, важко зітхаючи, наче просто розмова вже вимагає від неї надзусиль. — Але ви ж бачите, що тут коїться. Нас фактично залишили напризволяще.

— Що саме сталося? — я роблю крок ближче, щоб легше розгледіти її обличчя, на якому змішалися втома, роздратування й розпач.

Вона знизує плечима й жестом запрошує мене сісти навпроти. Стіл між нами усіяний документами, що втратили будь-яку актуальність, мов надірвані листи старої книги.

— На всі рахунки компанії накладено арешт, — відповідає вона тихим голосом, наче боїться, що хтось підслухає, хоча крім нас у відділі немає нікого. — Зарплата співробітникам не виплачувалась уже два місяці. Люди трималися, як могли, але зараз більшість написали заяви. Хтось — за власним бажанням, хтось — на відпустку за свій рахунок. Та по суті це те саме.

Вона відводить погляд до вікна, де світло пролягло на пилюці тонкою смугою.

— Тимофій так і не з’явився. Уже понад два тижні. Пару разів надходили якісь дивні листи від його помічника, але сумніваюся, що їх писав він. Усе це… — вона робить широкий жест рукою, охоплюючи офіс. — Ви самі бачите. Люди не знають, що думати. До того ж виявилося, що у пана Малика великі борги. Всі рахунки під арештом, готується постанова про банкрутство. А я ж тут стільки років працюю…