17. “Шерше ля фам”

Юліан

Вона сидить навпроти мене, пряма, ніби струна, і така ж напружена Повітря навколо неї дзвенить від того стримуваного, ретельно прихованого, що зачаїлося в її очах. Вона намагається видаватися спокійною і відстороненою, вона випромінює ідеально дозовану, вивірену впевненість і ледь вловиму, майже аристократичну грацію, та я бачу її наскрізь.

Вона боїться. Смертельно боїться усього світу, мене, а найбільше — себе. Я можу прочитати це в кожному її погляді, в глибині її розширених в панічному страхові зіниць, в нервових пальцях, що лише силою волі не стискають край її елегантної спідниці. Цей майже тваринний страх криється в усьому її тілі, в кожному напруженому м’язі, в тріпотінні вій, в кутиках скорботно стиснутих губ, в пульсації вени на шиї.

— Поліно, — говорю я їй. — Я вам не ворог.

— Хочеться в це вірити, — її губи нервово сіпаються в бляклій подобі посмішки. — Але я чомусь вже нікому не вірю.

Киваю повільно, роздумуючи, як саме переконати її, та вона, врешті, сама знаходить аргумент.

— Але ви, принаймні, не намагаєтесь вдавати мого друга…

— Я професіонал, — схиляю голову до плеча, не в силах позбутися відчуття, що мій жест надто театральний. — В нас з вами угода. Я просто виконую свою роботу.

— Не впевнена, що зможу вам заплатити, — повторює вона свою давню тезу.

Але вона тут. Отже, іншого виходу не бачить.

— Дайте мені будь яку суму завдатком, — посміхаюся я. — Решту потім. Коли ми доведемо вашу непричетність.

— А що, коли я причетна? — обличчя Поліни блідне, я бачу це крізь шар макіяжу.

— Я думаю, ви чудово знаєте, що це не так. Пробачте, Поліно, але ви не схожі на людину, здатну розробити такий геніальний план і не проколотися.

— Генільний? — вона сміється, заливисто і щиро, аж сама дивується, замовкає на мить, наче злякавшись звуку свого сміху. — І це, по вашому, геніальний план? Підставити себе, двічі майже померши від отруєння, і все одно бути першою у списку підозрюваних…

— Тому й геніальний, що збоку це видається справжніми замахами, які відводять від вас підозру, — пояснюю їй свою точку зору і сам тихо сміюся від її неможливості. — Так, згоден, це таке заїжджене кліше, гірше навіть за фінальний монолог лиходія перед головним героєм, що перебуває в полоні цього лиходія. “Це все було частиною мого плану, — максимально лиховісним тоном говорю я, і Поліна сміється з цього мого перформансу. — А далі я знищу увесь світ. І ось як я це зроблю”... І поки лиходій декламує свою промову, герой звільняється з полону і перемагає лиходія.

— Ви допоможете? — напруга, що пронизувала кожну клітину її тіла в момент, коли вона переступила порог мого дому, відпустила її, і тепер в очах Поліни я бачу слабкий промінчик ще не надії, але вже точно не приречності.

— Завдаток, пані Малик, — спокійно посміхаюсь їй і дістаю з шухляди робочого столу контракт.

Вона дістає з сумочки гаманець і рішуче дістає звідти кілька купюр різного номіналу. Я рахую їх, і від руки вписую суму завдатку у відповідний рядок на контракті. Ставлю підпис і простягаю їй аркуш.

— Тепер це мій обов’язок згідно нашої угоди, — вагомо промовляю я, коли вона рішуче підписує типовий контракт.

Усмішка на її обличчі змушує мене здригнутися від того, як багато в ній віри в мене і надії на те, що я не підведу.

***

Коли за Поліною зачиняються двері, в кабінеті надовго осідає тиша. Така густа, що чути, як старий годинник на стіні відбиває секунди — з металевим дзвоном, ніби молоточок б’є просто в ребра. Я сиджу ще кілька хвилин, вдивляючись у порожнє місце навпроти. На столі лишилася чашка з недопитою кавою, слід від її губ — чіткий, рожево-червоний, як нагадування про те, що за безпомічною втомою в її очах все ще є жива, справжня людина.

Я розумію, що вже підписався під тим, що доведеться влізти у справу по самі вуха. Та водночас у мені прокидається звичне відчуття азарту — те саме, що колись допомагало вистежувати найхитріших шахраїв і не дати себе обвести навколо пальця. Поліна викликає в мені не лише співчуття. Вона небезпечна, сама того не усвідомлюючи. Бо якщо її страх справжній — а я не маю підстав сумніватися, — то поруч із нею вже давно ходить хтось, кому вигідно тримати її у цьому страхові.

Я підсуваю до себе блокнот, роблю кілька нотаток: “Малик П. — отруєння, зникнення чоловіка. Чия кров у будинку? Артем — колишній. Макс — другий кандидат, можливо, ревнощі. Майя — подруга, але занадто активно турбується, здається підозрілою”. На полях додаю знак питання і стрілку до короткої фрази: “зв’язки між ними?”

Потім встаю, обіймаю поглядом кабінет — стоси справ на столі, фото з колегами, стару лампу з мідним абажуром. Кожна дрібниця тут нагадує про роки роботи, про звички, що давно стали другою шкірою. Але сьогодні щось інакше: у повітрі стоїть передчуття, наче хтось тихо підклав у моє життя ще один сюжет, з якого не вибратися, поки не розплутаєш усе до кінця.

Я перевіряю телефон — нових повідомлень немає. Потім відкриваю ноутбук, підключаюся до бази спостережень, у якій зберігаються записи з вуличних камер. Прокручую останні дні, шукаючи сліди “Галини” — тієї загадкової жінки, що могла бути пов’язана з нападом на Поліну. Поступово відео оживають: перехожі поспішають з парасолями під дощем, миготять автівки, птахи пролітають низько над асфальтом. Усе виглядає звично, буденно, поки не з’являється вона.

Саме цієї миті двері кабінету відчиняються і заходить Лариса — мила, домашня, в рожевому халатику, різнокольорове волосся зібране в “хвостик”. Вона сідає на крісло поруч зі мною і теж уважно дивиться на екран. Я дуже люблю її за те, що ми на одній хвилі — мені не потрібно пояснювати, що я роблю, навіщо передивляюся записи, які роздобув за допомогою Іллі. В принципі, я розумію, чому вона не питає — щоб мати свіжий погляд, який, можливо, помітить щось, що пропустив я, зосередившись на “Галині”...

Сива перука, довге пальто, темна сумка через плече — рухи надто впевнені, як для жінки, що вдає пенсіонерку. Вона йде швидко, не оглядаючись, але кілька разів торкається до коміра, ніби перевіряє, чи не помітно маскування. Ми простежуємо її маршрут, камера за камерою, вулицю за вулицею, поки вона не заходить у невеличку кав’ярню біля парку.