16. Непроханий гість

 Поліна

— Послухай, я розумію, що ти, напевно, майже не пам'ятаєш нашої дружби, але, Полю, так не можна! — голос Майї у телефоні звучить нервово і ображено, але, разом з тим, все ще підтримуюче. — Я дізналася про твої пригоди від твоїх батьків, і от тепер телефоную, бо… Полю, правда, я хвилююся, — пауза, заповнена чи то зітханням, чи то схлипуванням, — Ти забула, але я пам’ятаю і люблю тебе. Як подругу, — поспіхом додає вона і нервово сміється.

Я почуваюся останньою мерзотницею. Майя права: я забула про неї, але вона, схоже, дійсно хвилюється. І весь мій негатив, уся підозрілість — лише реультат амнезії.

— Вибач, я просто розгубилася, — зітхаю стомлено. — Отож, ти знаєш… Мене намагалися отруїти якоюсь газоподібною гидотою.

— Зараз ти як? — в голосі Майї звучить щире співчуття і тривога. — Ця гидота сильно зачепила?

— Ні, на диво все гаразд, — бадьоро відповідаю їй. — Могло бути гірше, але мене врятували вчасно.

— Хто? — питає вона. — Макс?

— Ні, Артем. Це мій… колишній, — не знаю, чи розповідала Майї про нього.

Вона швидко розвіює мої сумніви.

 — Той хлопець, що порвав з тобою, коли загинули його рідні, так? Ти розповідала мені про нього, я пам’ятаю, — вона на мить замовкає, а потім говорить дивно лагідним тоном. — Добре, що ви знайшлись, ти завжди з теплом про нього говорила, Я рада, що це був він, а не Макс…

— Чекай, а до чого ти Макса згадала? — раптово до мене доходить, що Майя, яка була проти цього мого коханця, згадала його ім’я.

— Він дзвонив вранці, — вона підтверджує мої найгірші здогадки. — Питав про тебе… Казав, ви зустрічалися…

— Нічого не було, — твердо відрізаю я. — Я не пам’ятаю, що відчувала до нього раніше,але зараз він мені неприємний. Абсолютно.

Майя сміється, і я чую в її сміхові полегшення. Схоже, вона таки справді про мене турбується.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я рада це чути, — говорить вона. — І взагалі рада тебе чути. Де ти зараз? Вдома тебе не було, я приїдила вранці…

— Я в Артема, — відповідаю, відчуваючи, як червоніють мої щоки. — Тут безпечніше. Думаю, ті, хто скривдили Тіма і намагалися вбити мене, не знайдуть мене тут.

— Лишайся там, де ти є, якщо це вбереже тебе, — дуже твердо і з неймовірною турботою говорить Майя. — Ну, все, буду бігти, бо шеф відкрутить голову, якщо я знову запізнюся з обіду. Па-па!

Я прощаюся з нею, кладу телефон на стіл і на мить зависаю, втупившись в одну точку. Майя десь працює? Перед очима постає якась картинна галерея, виставка народного мистецтва. Плетені кошики, коники з соломи, якісь скриньки і тарелі, розписані вручну… Цей спогад б’є по скронях, і я повзу до кімнати, аби прилягти. Схоже, я поспішила з активністю, і постільий режим варто зберігати й надалі…

Час тягнеться повільно. Я то провалююся в дрімоту, то прокидаюся знову, з подивом відмічаючи міграцію світлової плями від вікна протилежною стіною. Мій сон спокійний і на диво цілющий, тому я не картаю себе неробством, а просто відновлюю сили. Скоро повернеться Артем, і ми… Не знаю, що ми будемо робити, але мені знову буде затишно поруч з ним.

Дверний дзвінок лунає надто настирливо. Я видряпую себе з ліжка, як є — в пледі. Повзу до дверей, руками нашвидко пригладжую волосся, що розтріпалося. Не уявляю, чим я думаю в цей момент, та я просто відчиняю двері, в залізобетонній впевненості, що побачу за ними Артема.

Дурепа…

На порозі стоїть Максим…

— Нарешті я тебе відшукав! — видихає він мені в обличчя. — Нарешті…

Я не встигаю крикнути, як він переступає поріг і впивається в мої губи жадібним поцілунком. Його руки боляче і владно стискають мої плечі, а я… Я не можу навіть поворухнутися, поглинена раптовим спалахом пам’яті, що вирішила прокинутися саме в цей момент…

***

Його губи холодні, як осінній дощ, і я відчуваю в цьому поцілунку не ніжність, а владність. Повітря стискається в грудях, я штовхаю його в груди, але він навіть не здригається. Лише вдивляється в мене, з диким, ледь несамовитим блиском у зіницях.
— Максе… —  ім’я, вирване хрипом, звучить так, наче я не впевнена, що це він.
Він трохи відступає, вдихає глибоко, наче намагається взяти себе в руки.
— Пробач, — каже він тихо, але голос усе ще напружений. — Я не хотів так… Я просто… коли почув, що  ти з іншим… Я втратив розум від ревнощів…
Я не слухаю. Мої пальці тремтять, і мозок заповнюють уривки образів — темна кімната, запах кави, шелест аркушів, чоловічий сміх. Я сиджу за письмовим столом, а Макс стоїть поруч, торкається мого плеча. Я повертаюся і даю йому ляпаса. Потім усе зникає. Залишається лише туман і відчуття страху.

Отже ті всі його історії про наше неземне кохання — такі ж фікції, як і те, що я люблю сидіти на підвіконні висотки..

— Як ти мене знайшов? — питаю, намагаючись не показати, як у мене пересихає горло.
— Поліно, ти серйозно? Ти думаєш, я не дізнаюся, де ти? — він знову робить крок ближче. — Ти ж знаєш, я не можу тебе просто відпустити.
— Відійди, — кажу я тихо, але голос зрадницьки тремтить.
— Я хвилювався, — він нахиляється ближче, і я відчуваю запах його парфумів. — Коли дізнався, що ти в лікарні, я місця собі не знаходив. Я знав твою таємницю, але не видав тебе поліції.  А ти так віддячила мені! Пішла до іншого…

 — Немає ніякої таємниці! — я підвищую голос. — Я не вбивала свого чоловіка, чуєш? Максе, я нікого не вбивала! — мій голос зрадницьки зривається. — Ти не маєш права сюди приходити.

Він стискає щелепу, мов ковтає гнів. Потім зітхає і проводить рукою по волоссю.
— Я знаю, що ти мене зараз ненавидиш. Але, Полю, ти маєш зрозуміти: я робив це все заради нас.

 — Що ти робив? Я не пам’ятаю, щоб узагалі існували “ми”! — вигукую я.

— Бо ти забула, — у його красивих очах хлюпоче сум. — Але я пам’ятаю. Кожну мить, кожен твій погляд, твої листи… Вони досі у мене… Ти описувала, як плануєш позбутися Тіма…