15. Не довіряй спокою

Поліна

Артем приїжджає по мене після обіду. Він стоїть у дверях палати, тримає в руках невеликий букет ромашок, і його усмішка така спокійна, що я вперше за довгий час відчуваю себе щасливою. Лікар дозволяє мені виписку під наглядом близьких, і я мовчки збираю речі — кілька книжок, телефон, светр, який так і не надягла, і блокнот, у якому немає жодного запису. Артем бере сумку, а я йду за ним, наче дитина, що боїться відпустити руку.

На вулиці пахне осінню. Повітря свіже, але м’яке, і сонце сідає повільно, розтоплюючи хмари. Ми їдемо в його машині мовчки. Радіо грає якусь стару пісню, і я дивлюся у вікно, де відбиваються вогні міста. Артем каже, що приготував вечерю, хоча я знаю — він, напевно, просто замовив щось готове. Я думаю, як могла покинути його, покохати іншого чоловіка? Чи Тимофія я не кохала, а то був шлюб з розрахунку? Мені стає неприємно, я проганяю думку про Тіма, немов надокучливу муху. 

Квартира Артема пахне кавою й чистотою. Здається, він навіть вікна помив перед тим, як забрати мене. 

— Почуваєшся краще? — запитує він, коли я сідаю на диван.

— Так, — відповідаю, хоч це не зовсім правда. — Просто трохи втомилася.

Він усміхається, приносить чай, і ми їмо пасту, мовчки, час від часу зустрічаючись поглядами. Мені добре. Надто добре, щоб бути спокійною. Бо коли все нарешті здається нормальним, я починаю чекати, що ось-ось щось станеться.

Після вечері Артем вмикає фільм. Ми сидимо поруч, і я відчуваю тепло його руки. Хочеться вірити, що це новий початок. Що можна просто жити, не боятися, не згадувати. Але кожен раз, коли в кадрі миготить чиясь тінь, мені здається, що вона схожа на ту, що стояла під вікнами мого будинку, і холодок пробігає по спині…

— Може, ляжемо спати? — питає Артем, коли фільм закінчується.

Я киваю. Ми йдемо до спальні, і я довго дивлюся на нього, коли він засинає. Його дихання рівне, спокійне. Я йому довіряю, знаю, що він мене не покине і не зрадить.  Відчуваю вдячність і водночас страх — бо вже знаю, що спокій не триватиме довго.

Я беру телефон, кладу поруч  із собою на тумбочку, вимикаю світло. Але сон не приходить. Лежу в темряві з розплющеними очима, слухаю, як цокає годинник на стіні, і раптом екран телефона спалахує м’яким світлом.

Повідомлення знову з прихованого номера. У ньому всього одне слово: “Зрадниця”...

Холод біжить по спині. Я вдихаю, але повітря наче застрягає в грудях. Серце б’ється гучно, як барабан. Я сідаю, дивлюся на телефон, не розуміючи, що робити.

Хто це? Хто може знати, де я зараз? Адже навіть батькам я не сказала, що мене виписали. Вони залишились у моєму будинку, і я не хочу туди повертатися і вислуховувати їхні докори. Я думала, що добре заховалася тут, у цій невеличкій квартирі в спальному районі…

Артем спить поруч, і страшенно хочеться його розбудити, але щось мене зупиняє. Я боюся вимовити це вголос, бо тоді все стане реальністю. “Я вбивця і зрадниця”.

Тихо встаю, виходжу на кухню. У вікно видно порожню вулицю, ліхтарі, що блимають на мокрому асфальті. Нахиляюся ближче до скла — і мені здається, що там, на тротуарі, стоїть хтось. Темна фігура, нерухома, але дуже виразна.

Я відходжу від вікна, вимикаю світло. Коли дивлюся знову — там уже нікого немає.

Повертаюся в спальню. Артем все ще спить, не підозрюючи нічого. Я лягаю поруч, тримаю телефон у руці, вдивляючись у чорний екран, поки очі не починають пекти.

"Зрадниця." Це слово роз’їдає мене зсередини. Але ж я маю право вибору! Я маю право бути щасливою, коханою! Я починаю плакати. Сльози стікають по щоках, прокладають доріжки поза вухами і змочують подушку. І найбільше у житті мені хочеться зараз заснути, а потім прокинутись і зрозуміти, що це був усього лиш страшний сон, і мій чоловік нікуди не зникав, бо його взагалі не існувало в природі…Та разом із тим внутрішній голос м’яко говорить мені, що це не сон, а реальність, і я маю нарешті розібратися у всьому, що наробила, розплутати цей клубок і десь посередині таки відшукати істину…

Юліан

Я сиджу перед монітором уже понад дві години. Кімната занурена в напівтемряву, лише світло екранів розмазує по стінах бліді плями. Кава давно охолола, але я не відриваюся від відео. На зображенні — невисока жінка в тепному пальті, зібране в пучок волосся, повільна хода, звичні рухи. Вона виходить із будинку Поліни, тримаючи в руках пластиковий пакет. Це — “Галина”. Або та, кого Поліна знала під цим ім’ям.

Я перемотую запис, зупиняю, наближаю. Її обличчя невиразне, затінене капюшоном, накинутим на голову. Вона не поспішає, переходить дорогу, потім зникає за рогом. Я відкриваю наступну камеру — тепер вона йде вздовж трамвайних колій. Сонце низьке, промені б’ють у лінзу, і доводиться вдивлятися крізь відблиски.

Я відчуваю знайоме збудження — це той момент, коли пазл починає складатися, коли за нитку вже можна потягнути. Пальці автоматично стукають по клавішах, я перемикаю камери, відстежую маршрут. Вона зупиняється біля кав’ярні на розі. Маленький заклад із вітриною, за якою стоїть червона кавомашина і вазони на підвіконні.

Я збільшую кадр. “Галина” заходить усередину, тримає пакет ближче до тіла, наче боїться, що його вирвуть. Потім зникає з поля зору. 

Минають дві хвилини. П’ять. Десять. Я невідривно дивлюсь на екран, відчуваючи, як у мені наростає нетерплячість. Нарешті двері прочиняються, і з кав’ярні виходить жінка. Я майже не впізнаю її — хоча одяг і взуття ті ж самі. Проте сивої перуки немає. Замість неї — біляве волосся, гладко зачесане назад. Грим змили, і з-під штучних зморшок з’явилося зовсім інше обличчя —  доволі молоде, свіже, з правильними рисами. Вона навіть рухається по-іншому: легше, швидше, впевненіше.

Я нахиляюся ближче, щоб роздивитися. На відео обличчя миготить лише кілька секунд, але цього достатньо. Це точно не прибиральниця. У неї постава акторки, і обличчя таке ж — привабливе, але без особливих прикмет, на такому легко можна зобразити будь-що — і стару жінку і юну студентку…