14. Нові виклики

Поліна

Я лежу в лікарняному ліжку, прислухаючись до гудіння кондиціонера. Білий шум огортає мене, немов ковдра, мені не хочеться думати, бо тоді стає дуже страшно. І я не думаю, відключаю спогади… У палаті пахне ліками і молочною кашею, яку принесла санітарка на сніданок. Цей аромат нагадує дитинство, і якщо заплющити очі, можна уявити, що я маленька дівчинка в дитячому садку, і всі мої малі клопоти і великі проблеми ще не з’явилися на світ…

Двері риплять, і я здригаюся. Увіходить мама — одразу з тією звичною нервовістю, яка наповнює простір навколо неї, наче електрикою. За нею — тато, мовчазний, з поглядом, у якому змішалися розгубленість і втома. Вони обоє виглядають чужими серед цих білих стерильних стін.

— Поліно, що це все означає? — починає мама ще до того, як сісти. — Ми поговорили з лікарем, і він сказав… сказав, що ти отруїлася якимись хімікатами А пам’ять ти втратила, бо передозувала наркотики. Наркотики, Поліно! Як ти могла? Я ж усе життя виховувала тебе хорошою, порядною дівчинкою!

Я закочую очі, але в горлі з’являється клубок. Не від гніву — від образи.

— Це не наркотики, — кажу тихо. — Мене отруїли.

— Отруїли? — тато підозріло хмикає. — Ти ж розумієш, як це звучить?

— Так, розумію. Але це правда.

Мама зітхає точнісінько так само, як двадцять років тому, коли я отримувала погану оцінку. 

— Поліно, ти завжди була розумною дівчинкою. Ми не можемо повірити, що ти в це втягнулася.

Я відчуваю, як у мені наростає хвиля роздратування. Вони не слухають, не чують, лише шукають винного.

— Я не втягнулася, — кажу вже різкіше. — Хтось це зробив навмисне.

Цієї миті двері знову відчиняються, і в палату заходить Артем. Його поява — наче ковток  свіжого повітря у спекотний день. Він тримає в руках пакет з апельсинами і яблуками та букетик хризантем, гіркуватий аромат яких одразу наповнює палату. Побачивши моїх батьків, Артем завмирає.

— Доброго дня, — чемно каже він. 

Мама кидає на нього швидкий погляд.

— Доброго, — відповідає вона з холодною ввічливістю. — Ви ж, наче, розійшлися? Ще три роки тому?

— Так, — не сперечається Артем і підходить ближче до мого ліжка. — Поліна вам, мабуть, ще не все розповіла.

Тато хмуриться:

— А що саме вона мала розповісти?

Артем ставить квіти у вазу на тумбочці. 

— Про нас, — каже він спокійно. — Ми з Поліною кохаємо одне одного.

Мама завмирає, неначе хтось раптово вимкнув її з розетки. Потім вона оживає і переводить погляд на мене.

— Що він говорить? Це якийсь жарт?

Я відчуваю, як щоки обпікає жар. Хочу заперечити, сказати, що це не зовсім так, що все складніше, але Артем дивиться на мене так щиро, що слова заперечення тануть, як перший сніг на сонці. 

— Це правда, — кажу тихо. — Я його кохаю.

— Ти заміжня! — зривається мама. — Ти забула, що у тебе є чоловік?!

— Ні, не забула, — відповідаю рівно. — Але Тимофій зник. І якщо він повернеться… я подам на розлучення.

Мамині очі розширюються від шоку, а тато відкидається на спинку стільця, ніби не може повірити у почуте.

— Ти збожеволіла, — шепоче мама. — Ти хоч розумієш, що він для нас зробив?

— Мамо…

— Він купив нам будинок у Португалії! — вибухає вона. — Завдяки йому ми маємо все! Ти хочеш це зруйнувати заради… — вона кидає зневажливий погляд на Артема, — …цього невдахи, який нічого у житті не досяг?

Артем стискає кулаки, але голос його лишається спокійним.

— Я не маю стільки грошей, як ваш зять, — каже він, — але я люблю вашу доньку. І не дозволю вам принижувати її тільки тому, що вона хоче бути щасливою.

Мама вражено замовкає. Вона, здається, не звикла, щоб їй хтось так відповідав.

— Щастя, — нарешті каже вона глузливо. — Без грошей щастя не буде, хлопче.

Я різко підводжуся на ліжку, і від цього паморочиться в голові, але я не можу більше мовчати.

— Мамо, досить! Я не дитина. Я маю право на своє життя. Тимофій… він був хорошим, але ми давно жили як чужі. Ви цього просто не помічали.

Я вигукую ці слова, а вже потім усвідомлюю те, що сказала, і вражаюсь — невже я згадала своє сімейне життя? Чи це все щоденник Тіма?

Мама мовчить. Її губи тремтять, а тато зітхає, хмурячи брови.

— Ми лише хочемо, щоб тобі було добре, — нарешті каже він.

— А мені добре, — відповідаю я тихо, — коли біля мене Артем.

Після цих слів у палаті стає так тихо, що чути, як у коридорі розмовляє по телефону медсестра. Мама встає, бере сумку, кидає на мене довгий погляд — не злісний, радше безпорадний.

— Ми поговоримо пізніше, — каже вона холодно. — Коли ти отямишся.

Вони йдуть. Двері зачиняються повільно, і я нарешті видихаю. Артем сідає поруч, торкається моєї руки.

— Може, я не мав так говорити, — каже він. — Але не зміг промовчати.

— Ні, — усміхаюся я. — Ти все зробив правильно…

 Ілля

— Та я навіть чути про цю маячню не хочу! — лютує в трубці голос генерала, а я роздивляюся стелю і страшенно хочу пожбурити телефон кудись подалі.

Я гризу себе за те, що поспішив поділитися з високим керівництвом новинами по справі Тимофія Малика. Те, що дізнався Юліан Хмельницький, могло дати новий шлях для розслідування. Замах на пані Малик в моїх очах виводив її з числа підозрюваних у причетності до зникнення бізнесмена. Але, схоже, лише в моїх…

— Я майже впевнений, що вона все це підлаштувала сама! — генерал не вгаває в своїй впертості. — Вигадала прибиральницю якусь, напшикала тої гидоти… Ще й коханець її, або й навіть спільник! Треба крутити цього Артема Нагорнюка, я тобі кажу. Крути його, а не шукай виправдання тій актрисульці…

Генерал робить паузу, в яку я встигаю вклинитись зі своєю реплікою. Ретельно продуманою за час його монолога і відцензурованою подумки тричі.

— В будь якому випадку, ми перевіримо усе, пане генерале. Якщо вона винна, то звичайна перевірка швидко викриє її брехню…