13. Фантом

Поліна

— Полю, ти в порядку? — голос Артема висмикує мене з тягучої павутини апатії, яка поглинула мене з головою. — Полю? Подивися на мене!

Він раптом виринає з напівтемряви, що огортає мене, схиляється нижче, трусить за плече. Його обличчя розпливається перед моїми очима, а голос звучить віддалено. Я намагаюся зрозуміти, він справжній, він дійсно тут, чи це лише сон, галюцинація… Я хочу підняти руку і торкнутися його шкіри, аби перевірити, чи це дійсно він, але мені страшно відчути під пальцями те вогке і слизьке примарне створіння, що заполонило мій кошмар. Я хочу запитати в нього, як він увійшов, коли зачинені двері і в дім, і в мою кімнату. Я хочу запитати, як він так швидко примчав, адже між нами пів міста. Але з моїх губ злітає лише слабке кволе скиглення.

— Ходи сюди! — він підсуває одну руку під мою спину, а іншу — під коліна і майже без зусиль підіймає мене на руки. На теплі сильні руки, справжні, а не примарні.

Я тихо і полегшено видихаю йому в ключицю, ледь не ридаючи від полегшення.

— Ти так швидко приїхав, — нарешті вичавлюю я більш-менш зв’язне речення.

— Та де там! — Артем вкладає мене на ліжко, торкається мого лоба, ніби перевіряє температуру. — Майже пів години у заторі простояв… Куди вони всі посеред ночі їдуть? Довелося здати назад і викручувати дворами… Ще й двері тобі трішки зламав…

— Двері? — про що він?

— Двері були зачинені, на дзвінки ти не відповідала, тому я скористався відмичкою. Ти ж не напишеш на мене заяву в поліцію? — Артем намагається жартувати, хоча я відчуваю його напругу.

Махаю головою, мовляв, ні, не напишу. Намагаюся вчепитися в його плечі, але руки надто слабкі і спадають униз, на ліжко, ніби не мої,а  чужі, не справжні відростки, які не слухаються вказівок мого мозку. Це страшно. але навіть боятись у мене немає сил.

Мозок повільно усвідомлює почуте. Він довго їхав… Дзвонив… Відкривав двері відмичкою… Через силу повертаю голову до вікна — крізь штори пробивається ледь помітне світло, сіре і хворобливе.

— Котра година? — слова даються важко, але я маю знати.

— Майже п’ята ранку! — Артем розсіяно дивиться на годинник і раптом принюхується. — Чим тут так смердить? Тут що, здохло щось?

“Убивця!” — шелестить в моїй голові і я не можу стримати стогін.

Артем миттю схиляється наді мною, вмикаючи лампу біля ліжка.

— Тобі погано? Полю, ти аж гориш, в тебе жар? Ти захворіа? — його руки хаотично обмацують мої зап’ястя, чоло, шию. — Ти вся червона, мов буряк… — він морщить носа знову. — Але ж як смердить! Кошмар…

Я вже не відчуваю запаху, але металевий присмак в роті нагадує, що звечора я відчувала те саме.

— Прибиральниця була… Може, яке миюче…

Мене колотять крупні дрижаки, які я не можу стримати. Голова тріщить, у грудях щось тисне, ніби ребра перетягнули міцними ременями. Серце ниє, але біль слабкий і віддалений, ніби я й досі сплю. А в очах двоїться від слабкості. І ці дивні речі, що сталися вчора і продовжуються просто зараз…

— Тобі потрібно в лікарню! — різко промовляє Артем. — Зараз же!

— Чому? — це коротке слово дається мені з величезним зусиллям.

— Це отрута, — кидає він і рішуче підхоплює мене на руки. — Нервово-паралітична. Щось типу хлорціану чи синильної кислоти. Не знаю, я не хімік, але тобі потрібно в лікарню. Негайно!

Сил сперечатися з ним у мене немає зовсім. Та й навіщо? Артем тут, він приїхав по першому моєму поклику. посеред ночі через пів міста. Він хвилюється за мене, а значить не скривдить мене. Тому я притуляюсь чолом до його шиї, заплющую очі і без роздумів довіряю йому.

Він несе мене кудись, обережно притримуючи, ніби кришталеву вазу. А я намагаюся як найкраще запам’ятати це відчуття. Аби більше не забути. Ніколи. Відчуття безпеки поруч з чоловіком, якого я, схоже, й досі кохаю…

 Юліан

Коли я приїхав до лікарні, мене відразу зустрів різкий запах дезінфекції, який завжди викликав тривогу. Медсестра біля посту сказала, що Поліну вже перевели з реанімації у звичайну палату. Я піднявся сходами і постукав у двері.

Вона лежала під тонкою білою ковдрою, обличчя було блідим, але очі вже відкриті — втомлені, тривожні, але живі. Біля вікна стояв молодий чоловік у темній куртці, з нерівно підстриженим волоссям і напруженими руками, схрещеними на грудях.

— Хто ви? — запитав він, коли я увійшов.

— Юліан Хмельницький, приватний детектив. Працюю над справою зникнення Тимофія Малика, — відповів я, показуючи посвідчення. — Ви, мабуть, Артем Нагорнюк, який доставив Поліну до лікарні?

Він кивнув, дивлячись на Поліну.

— Вона ледве залишилася живою. Лікарі сказали, що в повітрі її спальні виявили сліди якоїсь хімічної речовини, схожої на аерозоль із нейротоксинами. Її просто отруїли, розпиливши це поруч із ліжком.

Я зробив крок ближче, намагаючись приховати внутрішній холод.

— У вас є припущення, хто це міг зробити?

Артем коротко глянув на неї, потім зітхнув.

— Є. Та прибиральниця, Галина. Вона приходила вчора, прибирала, потім зникла. А сьогодні — ось результат.

Поліна повернула голову до мене. Її голос був слабкий, але рівний:

— Вона говорила багато, сміялася, здавалася доброю. Я не думала, що вона може щось подібне зробити.

Я витягнув блокнот і записав ім’я.

— Ви знаєте її прізвище?

— Ні, — прошепотіла Поліна. — Тільки ім’я.

Я кивнув і сів поруч.

— А що ще ви пам’ятаєте з того дня?

Вона на мить замовкла, вдивляючись у білу стелю. Потім тихо сказала:

— Пам’ятаю каблучку. І… повідомлення.

— Повідомлення?

Вона перевела на мене погляд.

— Так. На телефон прийшло з невідомого номера. Там було написано: «Як спиться, убивце?» Я думала, що це якийсь жарт. Але тепер... не знаю.

Вона зціпила руки, нігті вп’ялися в долоні. Артем нахилився до неї, але вона відсунулася, наче боялася навіть доторку.