12. “Як спиться, убивце?”

Поліна

З самого ранку мене будить дзвінок у двері. Спершу я думаю, що мені здається, але звук повторюється — обережний, але наполегливий. Я встаю з ліжка, накидаю халат і відчиняю двері. На порозі стоїть невисока жінка в темному пальті, з вузлом сивого волосся на потилиці.

— Доброго дня, пані Поліно, — вітається вона, лагідно усміхаючись. — Я прийшла, як завжди, у п’ятницю.

Я на мить гублюся.. 

 — Доброго ранку, —  відповідаю тихо. — На жаль, зі мною трапився нещасний випадок і я втратила пам’ять…

Жінка киває:

 — Я чула, що ви були в лікарні. То ви мене не пам’ятаєте? — її обличчя виражає неабияке здивування. 

 — Так, на жаль…

 — Я прибиральниця, мене звуть Галина. Ваш чоловік наяняв мене наводити лад в будинку. Я приходжу щотижня, у п’ятницю, і працюю цілий день. Так уже рік. 

— Галино, — кажу тихо, — я не впевнена, що сьогодні варто прибирати. У мене зараз немає грошей, щоб заплатити.

Вона лише махає рукою, усміхаючись.
— Та що ви, пані Поліно. Пан Тимофій оплатив усе до кінця місяця. Сказав, щоб я прибирала все, навіть якщо ви будете проти.

Я відступаю, пропускаючи її в дім. Різко відчуваю, що це не мій будинок, а Тимофія, я ж у ньому — всього лиш тимчасова мешканка. 

— Гаразд, — кажу я майже пошепки. — Як знаєте.

Галина знімає пальто, вішає в коридорі на вішак  і одразу береться до справи. Її рухи чіткі, спокійні, у кожному відчувається досвід. Вона протирає полиці, пилососить, злегка наспівує під ніс якусь мелодію. Її голос наповнює кімнату звичним гомоном, приглушуючи тишу, що оселилася в цьому домі після того, як Тимофій зник.

Я сиджу в кріслі біля вікна з чашкою холодного чаю і дивлюся, як пил танцює в сонячних променях. Кожен куточок цього дому здається мені водночас знайомим і чужим. Наче я живу тут, але не пам’ятаю свого життя.

— Пан Тимофій був такий охайний, — каже Галина, витираючи книжкову полицю. — Завжди казав мені не чіпати його папери, а от на кухні, щоб блищало. Любив порядок, хоч і не показував виду.

Я не відповідаю. На ім’я Тимофія серце стискається, і я роблю вигляд, що розглядаю пейзаж за вікном.

Через кілька хвилин Галина сягає щіткою під шафу, нахиляється, щось бере в руки і вигукує:
— Знайшлася пропажа! Певно, дорога?

Вона випростується, тримаючи в руці щось блискуче. Я придивляюся — це каблучка. Важка, золота, з великим рубіном у центрі. Камінь глибокого червоного кольору блимає в променях сонця, наче всередині горить маленьке полум’я.

— Дуже гарна! — каже вона, простягаючи каблучку мені.. — Недавно придбали? Я її ніколи на вас не бачила.

Я машинально беру прикрасу, кручу в пальцях. Вона холодна, гладка, трохи потерта. Без гравіювань, без знаків. Приміряю її на безіменний палець — і вона сповзає, завелика. Навіть на середньому прокручується.

— Ні, — кажу я повільно. — Не моя.  Завелика, та й я ніколи не носила нічого подібного.

І справді — я не люблю великі прикраси. Завжди вибирала маленькі, майже непомітні сережки або тонкі каблучки. Ця ж здається надто химерною, навіть грубою.

Хоча раптом мої смаки змінилися за ці три роки? Як, зі слів Макса, я полюбила висоту і латте, раптом я стала носити такі прикраси, але не пам’ятаю цього?

— Може, хтось із гостей загубив? — припускає Галина. — Ви ж раніше часто приймали гостей.

Я намагаюся пригадати. У грудях щось болісно стискається, ніби пам'ять намагається пробитися крізь густий туман.

— Не знаю, — кажу я тихо. — Але… мені здається, що я вже бачила цю каблучку.

Галина підводить на мене уважний погляд.
— Не напружуйтеся, пані Поліно. Головне — не думати поганого. Усе минеться, і пан Тимофій знайдеться. Ви тільки бережіть себе.

Я киваю, хоча всередині наростає дивне відчуття — наче від цієї каблучки йде якийсь холод. Голова починає боліти, у скронях пульсує.

— Галино, я, мабуть, трохи приляжу, — кажу, підводячись.

— Звичайно. Я ще трохи приберу і піду.

Я підіймаюся до спальні. У повітрі стоїть запах мийного засобу й пилу, але мені здається, що з ним змішався якийсь інший аромат — слабкий, металевий. У кімнаті напівтемно, фіранки опущені, і світло пробивається вузькими смугами. Я лягаю на ліжко й кладу каблучку на подушку перед собою.

Рубін блимає в світлі, і мені здається, що він рухається, наче дихає. В голові шумить, образи спалахують уривками — силует чоловіка, який тримає цю каблучку, блиск червоного каменю, якийсь голос… Я намагаюся згадати, але біль у скронях стає нестерпним.

Я заплющую очі. Кров гуде у вухах. І перед тим як зануритися у коротку, важку дрімоту, я бачу, як рубін немов спалахує зсередини, наче живий.

А потім — темрява. І лише холодна прикраса на подушці світиться слабким, ледь відчутним відблиском…

***

Мені сниться, що я стою посеред густого, задушливого туману. Під ногами — холодна вода, що доходить до щиколоток. Вона темна, як мастило, і тягне вниз, ніби жива. Я озираюся, але не бачу нічого, лише білу млу й відчуття, що хтось поруч. Чужий подих торкається шиї, і я здригаюся. У тумані виринає рука — тонка, бліда, з краплею крові на нігті. Вона тягнеться до мене, а за нею проступає обличчя. Вологе, перекошене, без зіниць.
— Ти ж обіцяла… — каже воно хрипким голосом, схожим на шурхіт металу.
Я відступаю, та ноги не слухаються. Здається, що туман заповзає в легені, не дає дихати.
— Ти ж обіцяла не забути… — голос наближається, а руки тягнуться з усіх боків, холодні, слизькі.
Я кричу, але звуку не чую. І тоді обличчя нахиляється просто до мого вуха, і я чую шепіт:
— Убивце.

Я прокидаюся з різким вдихом. Серце калатає так, що, здається, воно зараз вискочить із грудей. У роті сухо, ніби я проковтнула пил. У кімнаті темно, лише тьмяне світло від вуличного ліхтаря пробивається крізь жалюзі, розрізаючи простір тонкими смугами. Кілька секунд я не розумію, де я — реальність здається такою ж липкою, як той сон. Потім згадую: це наш із Тимофієм будинок. Нічого страшного, то було лише нічне жахіття.