12. Ілля Павленко. Місце злочину?

За тиждень до…

Телефонний дзвінок вищого керівництва о восьмій ранку на мобільний в п’ятницю не віщує нічого доброго. Я акуратно ставлю на стіл робочу сумку, зачиняю двері свого кабінету і відповідаю на дзвінок зі стійким відчуття: каву я сьогодні питиму увечері. І то, коли дуже сильно пощастить.

— Привіт, Ілля, як ся маєш? — голос “вищого” звучить аж надто дружньо, і передчуття катастрофи лише посилюється.

— Вітаю, пане гене…

Він перебиває мене з таким фальшивим сміхом, що перед очима постають картини якогось апокаліпсису, який мені треба розгребти власноруч і то ще на вчора.

— Ну нащо так офіційно? Ми ж з тобою давно вже одне одного знаємо, і без свідків можемо обійтися без оцього офіціозу, — заявляє він мені і впадає в ностальгічні спогади про часи, “коли ми були дурні і юні”.

Все набагато гірше, ніж я підозрював. Тамую стражденний стогін і однією рукою розстібаю китель. Передчуття волає, що зараз мене попросять збігати швиденько в пекло і привести звідти як мінімум Цербера, аби провести нашим кінологам тренінг в умовах підвищеної складності. Про можливий максимум і подумать страшно… Коли отакі розмови вище керівництво заводить таким люб’язним тоном — чекай біди.

І вона не бариться.

— Пам’ятаєш Тимофія Малика? Ну, того бізнесмена, який свого часу нам гарно волонтерив з пікапами?

Пам’ять підкидає образ змученого недосипом хлопця з охайною зачіскою, який на рівні з вантажниками тягав ящики з теплою формою. Звісно, я його пам’ятаю. Він примудрився дістати нам термобілизну тоді, коли й слова такого ніхто не чув. І хоч і був чи то мільйонером, чи то взагалі мільядером, але гонору не мав, і лишився в дошку простим парубком.

— Звісно, пам’ятаю, — кажу в телефон. — Як він там?

— Цього ніхто не знає, — голос у слухавці перестає бути підозріло доброзичливим, і я відчуваю, що ми врешті дійшли  суті справи.

— Він ніби як одружений, може дружина…

— Вона в комі, — сухо відповідають мені. — Передоз. Він зник. Телефон не відповідає. Нам повідомили з лікарні, що Поліну Малик забрала швидка за анонімним викликом. В домі, крім неї, не було нікого.

— Що я маю зробити? — коли ми вже перейшли до суті, то я можу вільно питати інструкції.

— Викликай групу оперативників і перевірте там все. Тільки щоб це було максимально закрито, ніякої публічної інформації, нічого поза відділком.

— Зрозумів, — киваю я. — Щось іще?

— Звітуєш особисто мені, — тепер це вже генерал, а не давній друг.

Відповідаю “Виконую” — та в трубці лише короткі гудки. Дивлюся на годинник, який показує восьму нуль шість і розумію, що, можливо, встигну випити каву, доки група готується на виїзд. Краще зробити це зараз, тому що день обіцяє бути довгим…

***

У будинку нас чекає начальник охорони котеджного містечка. В нього стурбоване обличчя і винуватий вигляд. Коли я виходжу з авто, він мало не біжить до мене, на ходу запевняючи у своїй готовності до співпраці. Я віддаю його в руки свого помічника, аби оглянути місце можливого злочину без тріскотні сторонньої особи над вухом.

Група синхронно відстає, узявши начальника охорони в оборот. Ми давно працюємо разом, вони вивчили мої звички і дотримуються моїх правил, навіть зараз, коли я рідко особисто їду на місце злочину. Молодці. Треба буде їм хоча би премію виписати після закінчення розслідування. Все ж таки режим серетності…

В будинку нікого. Лікарі, що приїздили на виклик, майже нічого не зачепили дорогою до спальні, де і знайшли постраждалу. Вони знали, де вона — їм повідомив той анонім, що телефонував диспетчеру швидкої.

Але будинок виглядає дивно. Чистий, навіть стерильний, він несе сліди розгардіяшу. Перекинуті стільці, розбитий посуд. Ніби хтось у нападі люті чи відчаю жбурляв речі на підлогу, не турбуючись про їхню цілісність. Навіть телевізор у вітальні розбитий, в центрі чималенького екрану вм’ятина, від якої розбігається павутина тріщин.

— Цікаво, — бурчу собі під носа і йду нагору, сходами, заваленими уламками битого скла.

Таємниця уламків відкриється одразу — на верхній сходинці красуються уламки сервірувального столика, не просто перекинутого — розтрощеного так, ніби на нього наступив велет. На уламках ніжки краплі крові. Ставлю там відмітку з номером один.

Коридор далі встелений м’яким пухнастим килимом, залитим червоною рідиною. Вона зарідка, аби бути кров’ю. Принюхуюся до легкого квітково-ягідного аромату з легкою кислинкою. Схоже, хтось розлив вино… Та уламків пляшки не видно…

Під ногою тріщить скло. Опускаю очі на друзки — те, що лишилося від графину. Ясно, вино перелили туди, а потім гепнули ним об підлогу. Де ж горлечко? Оці дорогущі графини мають майже незнищенне горлечко…

Воно валяється біля дверей у ванну кімнату. І на гострих його краях темніє кров.

— Як цікаво! — повторюю я, ставлячи другу відмітку на підлогу біля відбитого горлечка і мружусь.

Ванна залита яскравим, навіть хворобиво-яскравим світлом. Хтось увімкнув одночасно усі лампи, і невелика елегантна кімнатка з купою дзеркал і білосніжною плиткою сліпить очі. В такому антуражі плями крові на підлозі і бортику ванни особливо сильно кидаються в очі…