11. Щось тут не так…

Поліна

— Розкажи мені про нас, — прошу його, роздивляючись його обличчя, ніби вперше.

— Що саме? — він хмурить високе чоло під охайно вкладеними каштановими пасмами. — Про що ти хочеш почути?

— Та про що завгодно, — деь в глибині душі підіймається чи то злість, чи то розчарування. — Ти ж сказав,що хочеш допомогти мені згадати… То розкажи мені про нас!

Мимоволі я підвищую голос. Пара за сусіднім столиком озирається на нас, і я бачу несхвальний вираз обличчя чоловіка і легке невдоволення його супутниці. Посміхаюся їм, смикаю плечем, мовляв, мені шкода, перепрошую. Вони зітхають в унісон і знову зосереджуються одне на одному.  цій їхній синхронності є якась особлива внутрішня стабільність, ніби знак їхніх довгих і гармонійних стосунків. Вони навіть трішки схожі одне на одного: мімікою, жестами і нахилом голови до плеча.

Я милуюся ними, хоча мала би милуватися своїм супутником, як ним милуються чимало жінок в залі. Максим красивий, ніби топ-модель чи актор: доглянутий, випещений, стильний. Його рухи граційні, його погляди гіпнотичні, голос — поставлений, мов у співака, і він грає ним, ніби скрипаль на скрипці. Але я не хочу дивитися на нього, не можу.

У пам’яті спливають слова Майї про нього. “Він — професійний жиголо”. Я схильна повірити в це…

— Ти не слухаєш? — Максимів мелодійний голос вривається в мою свідомість.— Кохана, ти зі мною?

— Що? — доводиться кілька разів кліпнути очима, аби зосередитися на ньому.

— Я розповідав тобі про те, як сильно кохаю тебе, — в його голосі чуються ноти образи. — Розповідав, як ти вплинула на мене, змусила повірити в кохання…

— Побутові подробиці будуть?— моє розчарування проривається назовні сухим тріскучим тоном. — Якісь деталі, типу того, де ми зустрічалися, яку каву ми п’ємо…

— Ти любиш латте, — він посміхається ніжно і тепло, ніби згадує щось дуже приємне. — Я варив тобі його в кавомашині, і ти пила його з чашки, сидячи на підвіконні кухні. В мене широке підвіконня, і я завжди клав на нього плед, аби ти могла сидіти на ньому і дивитися униз на місто…

— На якому поверсі ти живеш? — питаю я, намагаючись власти в своїй голові власну несподівану любов до латте і сидіння на підвіконні.

— Сімнадцятий, — не без гордості промовляє Максим і схиляється до моєї руки. — Ти пригадуєш в’язану подушку? Ми купили її в якоїсь бабці, що торгувала всілякими штуками на тротуарі поблизу вокзалу?

Він говорить ще щось, а я намагаюся вгамувати свій пульс, що колотиться зі швидкістю коня в галопі. Я можу прийняти за факт свою зміну смаків, я готова навіть повірити, що в ці три втрачені роки мого життя я не лише полюбила каву, а й призвичаїлася до латте… Але щоби я позбулася страху перед висотою? Того, що оповиває мій хребет лише від однієї думки про сімнадцятий поверх, просто зараз, поруч із Максимом?

— Якого кольору ця подушка? — намагаючись говорити спокійніше, питаю в нього.

— Ніжно-рожева, — посміхається він мені, ніби й нічого не сталося, торкається моєї руки знову. — Така мила, кумедна…

Відчуття неправильності того, що відбувається, стає сильнішим. Я хочу піти геть, я хочу все обдумати.

— Макс, я хочу піти звідси, — кажу йому прямо. Якщо я йому небайдужа— він зрозуміє.

Але я бачу в його очах мало не обурення. І це теж змушує мене поспішити. Встаю, слабко всміхаючись йому.

— Це надто складно для мене зараз, — ніби вибачення промовляю я. — Мені потрібен час…

Максим жестом кличе офіціанта, аби розрахуватися. Я використовую цю паузу для того, аби забратися геть, хоча він говорить про те, що проведе мене. Та я не хочу більше й хвилини залишатися поруч із ним…

 Юліан

Поліна живе у престижному житловому комплексі у двоповерховому сучасного планування будинку, що ніби зійшов зі сторінок якогось модного журналу. Та мені здається, що ця оселя завелика для мініатюрної дівчини з пишним каштановим волоссям і ясними синіми очима, схожої на дорогу порцелянову ляльку. Незважаючи на те, що господиня будинку доглянута і вдягнута за останньою модою, вона тримається досить просто і іноді мені здається, що під час нашої розмови Поліна поглядає на себе у дзеркало, ніби дівчинка, що примірила на себе образ старшої сестри, і через це почувається трохи невпевнено. Я відрекомендувався і сказав, що Ілля Павленко — мій друг, він розповів про зникнення Тимофія, і я зацікавився цією справою. 

 — Я не впевнена, що зможу вам заплатити, — Поліна розводить руками, на пальці зблискує обручка з діамантом. — Певно, скоро усе, що я маю, піде з молотка…

 — Поки що про гроші не йдеться, — кажу я. — Не турбуйтесь про це. 

 — Мені так незручно, — вона знічено усміхається. — Але я постараюсь знайти гроші і віддячити вам…

— Розкажіть, будь ласка, коли ви бачили свого чоловіка востаннє, — я беруся до справи, дістаючи з кишені блокнот.

Вона опускається на диван, тримає руки на колінах, пальці трохи тремтять.
— З часу його зникнення минув тиждень, якщо ви це мали на увазі. А щодо того, коли я його бачила… Я взагалі його не бачила… Лише на фото…

Здивовано піднімаю брови і тут же згадую, що Ілля говорив — у Поліни втрата пам’яті. Чи, може, вона просто майстерна актриса?

 — Тоді поставимо питання інакше — що ви взагалі пам’ятаєте з сімейного життя?

 — Нічого, — Поліна розводить руками. — Я дуже хочу пригадати, іноді в голові щось крутиться, таке враження, що от-от  пам’ять повернеться… Як було, коли я згадала свою машину… Але Тіма я згадати не можу…

Її голос рівний, але в ньому є натягнутість, як у струні, що от-от обірветься. Я ставлю кілька уточнювальних запитань — де саме він працював, чи мав ворогів, чи були конфлікти. Поліна відповідає чесно, без вагань, лише уточнює, що це інформація від її подруги Майї. 

— Може, Тимофій щось записував? Вів нотатник, чи… щоденник? — питаю я. — Вам нічого такого не траплялося у будинку?

Поліна підводить очі. Її погляд коротко зустрічає мій, потім тікає вбік.
— Щоденник? Ні, наче ні. Він не любив писати, — відповідає занадто швидко.