9. Дивне смс

Поліна

Я сиджу на кухні Артема, обхопивши руками чашку з гарячим чаєм. Відчуваю, як від неї йде тепло, але воно не дістає до пальців — вони все одно крижані. Артем сидить навпроти, трохи нахилившись уперед, і дивиться на мене з тією ж сумішшю здивування й жалю, яку я бачила в його очах, коли він відчинив двері й побачив мене на підлозі біля свого порога.

— Ти схудла, — каже він тихо. — І виглядаєш так, ніби не спиш тиждень.

— Мабуть, так і є, — відповідаю, намагаючись усміхнутися, але губи не слухаються.

Ми довго мовчимо. На плиті шумить чайник, старий холодильник гуде рівно, і цей спокій якось дивно дисонує з тим хаосом, що панує у моїх думках. Потім Артем питає:

 — Чим я можу тобі допомогти? Можу зняти з рахунку в банку свої заощадження, там близько п'ятдесяти тисяч гривень, шкода, що я недавно купив машину, тож залишилася така скромна сума… Втім, я можу й автівку продати, якщо треба…

Я заперечно хитаю головою:

 — Справу не врятують ні п’ятдесят тисяч, ні продана автівка. Втім, мені все одно. Хай забирають усе Тімова майно, його фірму. Я зніму десь кімнату, піду знову працювати в магазин. Аби тільки…

 — Що “аби тільки”? — він пильно дивиться на мене. Я мовчу. Не скажу ж, що спало мені на думку. Це були слова “Аби тільки мене не посадили до в’язниці за вбивство свого чоловіка”...

Він задумливо проводить рукою по столу, ніби шукає слова.

— Поліно, — каже повільно. — Ти можеш завжди на мене покластися. Кажи, не бійся, що мені зробити для тебе? 

— Не знаю, — відповідаю чесно. — Можеш просто побути поруч.

Він киває, і в ту мить дзвонить мій телефон. Я дивлюся на екран і завмираю. Там — мамине ім’я.

— Вибач, — шепочу, натискаю на кнопку. — Алло?

— Поліночко, доню! — голос мами звучить схвильовано й водночас радісно. — Ми вже в Україні, щойно з літака! Їдемо до тебе!

Я намагаюся щось відповісти, але слова не складаються в речення. Мама говорить ще щось — питає, чи я вдома, чи все добре, — а я чую тільки шум у слухавці й власне серце, що починає битися швидше.

Артем дивиться запитально. Я відводжу погляд.

— Батьки приїхали. З Португалії.

Він мовчки встає.

— Я тебе відвезу, — каже спокійно, без питань.

Дорога до мого дому здається довшою, ніж зазвичай. Місто повільно пливе за вікном, світло фар розмазується на мокрому асфальті. Я дивлюся в темряву, намагаючись не думати про те, що скажуть батьки.

Коли ми під’їжджаємо, вони вже стоять біля хвіртки. Мама — у своєму світлому пальті, тато — з валізою в руці, втомлений, але усміхнений. Побачивши, що з машини виходжу не сама, мама завмирає.

— Артеме?.. — її голос тихий, невпевнений. — Це ти?

Він лише чемно киває.

— Добрий вечір. Я просто підвіз Поліну.

— Дякуємо, — сухо відповідає тато.

Коли Артем їде, мама обертається до мене. У її погляді і розгубленість, і докір.

— То ось чому ти не відповідала, — каже вона. — Ми вже думали, що з тобою щось сталося,  а ти просто  зустрічаєшся з колишнім?

— Мамо, це не те, що ти думаєш.

— А що їй слід думати? — втручається тато. — Твій чоловік зник, а ти… навіть не шукаєш його як слід! Може, ти сама винна, що він пішов? Не догоджала, не слухала…

Я стою, тримаючись за перила, і відчуваю, як груди ніби стискає щось важке. Усе, що вони кажуть, долітає ніби здалеку. Перед очима — тільки червоні краплі на бортику ванни, що не давали мені спати останні ночі.

— Тім скоро знайдеться, — кажу рівно. — Я певна. Але ви, будь ласка, заходьте.Відпочинете,  ви ж із дороги. Я зроблю чай, а потім приготую щось перекусити. 

Мама дивиться на мене так, ніби хоче щось сказати, але нічого не каже. Ми заходимо в дім. Вітальня чиста, тиха, занадто охайна після клінінгу. Кожна річ на своєму місці, і від цього мені стає не по собі.

Я ставлю чайник, дістаю чашки. Батьки сідають за стіл, говорять про літак, про на диво теплу погоду в Португалії, про те, як скучили. Їхні голоси ніби заповнюють простір, але не торкаються мене.

Коли я ставлю перед ними чай, тато обережно питає:

— Поліно, ти певна, що з тобою все гаразд? Ти ніби сама не своя…

Я сідаю навпроти й дивлюся на чай у своїй чашці, де повільно кружляє лимон.

— Просто… я багато забула, — кажу тихо. — Розкажіть мені, будь ласка, як я жила з Тімом. Я хочу згадати.

Мама здивовано піднімає брови.

— Забула? Що ти маєш на увазі?

— У мене амнезія. Я пам’ятаю тільки уривки. Може, ви зможете допомогти мені скласти це в цілісну картину?

Тиша зависає в повітрі. Потім мама обережно кладе свою руку на мою.

— Гаразд, доню, — каже вона. — Ми розкажемо все, що пам’ятаємо.

Я киваю і намагаюся усміхнутися. Але десь усередині мене росте відчуття неспокою…

***

— Насправді я дуже хвилювалася, коли ти так швидко знайшла Артемові заміну, — мама сидить в кріслі з чашкою чаю і продовжує розповідати мені про мене. — Дуже хвилювалася, адже ви лише місяць як розійшлися, а вже новий хлопець. Але те, як Тім тобі догоджав… Я побачила і заспокоїлася, от правду кажу. Навіть батькові казала, що ви дуже красива пара і я спокійна за тебе чи не вперше в житті.

Її слова звучать дивно. Мама ніколи не говорила так, я не пам’ятаю таких інтонацій в її словах. Завжди було інакше, ніякої турботи — лише почуття провини і відповідальності. Що змінилося?

— Про що ти, Поліночко? — мама дивиться на мене з виразом глибокого здивування і я розумію, що промовила це вголос.

— Мамо, ти… Ніколи так не говорила зі мною, — намагаюся пояснити, але думки розлітаються геть, лишивши по собі одну тільки порожнечу в голові.

— Як “так”? — вона нахиляється ближче до мене, ніби дійсно хвилюється.

— Ніби тобі є справа до того, що я відчуваю, — нарешті вичавлюю я з себе, і опускаю голову.

Вона кілька хвилин мовчить, але врешті промовляє з якимись дивними інтонаціями: