8. Тут несподівано з'являється коханець

Телефон лежить поруч на тумбі, блимає холодним світлом екрана. Я лише встигаю подумати, що знову це, мабуть, лікар чи Майя, як у динаміку лунає чоловічий голос — низький, упевнений, але з легким тремтінням, ніби він довго чекав, щоб почути мене.

— Поліно… нарешті, — каже він. — Я вже думав, що ти занесла мене в “чорний список”. Або що він забрав у тебе телефон…

Я мовчу, серце відразу стискається і пропускає удар. Голос цілковито мені незнайомий. Це Тім? Але про кого він говорить, хто міг забрати в мене мобільний?
— Хто це? — питаю обережно.

— Максим. Ти що, мене не впізнала? — в його голосі звучить подив.

Це ім’я нічого мені не говорить, але інтонація звучить так, ніби ми справді близькі. Я стискаю телефон міцніше.
— Вибач, але я… не пам’ятаю тебе.

У слухавці тиша, потім приглушене зітхання.
— Значить, усе серйозно. Мені переказали, що ти в лікарні, але я сподівався, що тобі вже краще.

— Так, я… — ковтаю повітря, бо голос тремтить, не слухаються. — Лікар каже, що в мене тимчасова амнезія. Я не пам’ятаю останні три роки.

Максим говорить після короткої паузи:
— Три роки. Отже, ти не пам’ятаєш нічого. Навіть нас.

Я чую, як він нервово вдихає. Його голос теплішає, але залишається твердим.
— Ми познайомилися на презентації. Пам’ятаєш галерею на Подолі? Ти тоді прийшла з подругою, у синій сукні, сміялася так голосно, що всі озиралися. Я не міг відвести від тебе очей. Ти сказала, що давно не відчувала себе живою…

У мене всередині щось ворушиться, наче тінь згадки, але вона зникає, не встигнувши оформитися у спогад.
— Ні, — кажу тихо. — Нічого не пам’ятаю.

— Ми були разом, Поліно, — він говорить майже пошепки. — Увесь останній рік. Я кохав тебе, а ти мене. Ми хотіли виїхати за кордон, почати все спочатку.

Мені стає важко дихати.
— Майя нічого мені про тебе не казала….

— Ти що, віриш тій пройдисвітці більше, ніж мені? —  його голос раптом стає різкішим. — Ми домовлялися. Ти казала, що залагодиш усе з Тимом, і ми поїдемо. Ти ж обіцяла.

У голові дзвенить. Я торкаюся чола, намагаючись зібратися.
— Що значить “залагодиш”? — запитую. — Поясни, про що ти говориш.

— Ти хотіла піти від нього, — каже Максим, ніби це очевидно. — Ти сама казала, що не витримаєш більше цього шлюбу. Що він тебе контролює, принижує, що ти боїшся його. Поліно, невже ти забула, як він поводився?

Мене охоплює холод, який піднімається від спини до плечей.
— Я не… не пам’ятаю, — шепочу. — Нічого з цього.

— Господи, — він знову зітхає, але цього разу різко, сердито. — Невже ти розлюбила мене? Чи просто злякалася?

— Мені погано, — кажу, і справді відчуваю, як у голові паморочиться. — Я не розумію, про що ти. Мені потрібен час, щоб у всьому розібратися, вибач. Будь ласка, не тисни на мене.

На мить у слухавці тиша, потім він говорить тихо, зовсім інакше — наче боїться, що хтось почує.
— Добре. Я не буду тебе турбувати. Але пам’ятай: коли тебе випишуть, я прийду і заберу тебе. Ми поїдемо звідси, як і мріяли. У нас буде інше життя — спокійне, щасливе. У будиночку на березі моря. Я кохаю тебе…

Я не встигаю нічого відповісти. Зв’язок обривається.

Довго сиджу, не зводячи очей із темного екрана. Серце гупає у вухах. Пальці холодні, немов я занурила їх у крижану воду.

Коханець. Втеча. Небезпечний чоловік.
Слова кружляють у голові, не складаючись у якийсь логічний ланцюжок.

Я намагаюся згадати своє життя, кого я кохала, кого ненавиділа — нічого. Тільки чорнота і глухий страх, який розростається всередині.

Я натискаю кнопку живлення на телефоні, ніби це може вимкнути не лише дзвінок, а й усе, що він приніс із собою. Потім лягаю на бік, притискаю коліна до грудей і намагаюся зупинити думки.

Десь далеко чутно, як медсестра сміється в коридорі. Хтось везе візок. Життя триває, наче нічого не сталося. А я лежу, дивлюся у стелю й думаю: “Хто я  — жертва аб’юзера, щаслива дружина чи брехунка, яка не хоче згадати правду? А раптом я вбивця?”