8. Там, де світло не гасне

Поліна

Я довго стою біля вікна, не знаючи, куди подіти руки. У кімнаті тихо, але ця тиша гуде в голові, як вулик. На столику лежить візитка полковника Павленка, яку він дав мені в лікарні,поряд — телефон. Я дивлюся на них і розумію, що не можу залишатися тут наодинці. 

Боюся, що зараз наберу його номер і зізнаюся у вбивстві чоловіка. Я не пам’ятаю, чи вбила його насправді, чи це мені наснилося, чи це лише навіяно всіма цими щоденниковими записами та листуваннями з Тімом…Порожній будинок дихає холодом і спогадами, яких я не пам’ятаю.

Пальці тремтять, коли я натягую пальто. Надворі сіре небо низько нависає над дахами, дрібний дощ сідає на волосся, як пил. Я йду вулицею, не зовсім розуміючи, куди саме. Просто ноги самі йдуть кудись, це механічна пам’ять, яка ніби не керується мозком. 

До квартири Артема я приходжу майже несвідомо. Стою перед дверима й довго не наважуюсь натиснути кнопку дзвінка. Повітря тут пахне мокрим бетоном і осінню. Цей запах знайомий — ми колись стояли тут удвох, він сміявся, тримаючи мене за руку.

Я натискаю дзвінок. Один раз. Другий. Ніхто не відчиняє. За дверима — тиша.

— Артеме, — кличу майже пошепки, наче він може почути мене через товсті стіни.

Мені хочеться, щоб він просто вийшов, щоб подивився на мене, щоб сказав хоч слово. Але у вухах лише тиша і шум крові. Десь гуде ліфт, поверхом нижче весело перемовляються люди. А Артема немає. Я розумію, що на нього була моя остання надія, а тепер ця надія зникла. 

Я сідаю просто на підлогу біля його дверей. Холод просочується крізь джинси, але мені байдуже. Сльози повільно стікають щоками, я не витираю їх. Усе звалилося одразу — зниклий чоловік, порожній сейф, колектори з темними очима, які погрожували пошепки. А тепер ще ця самотність, така густа, що здається, її можна торкнутися.

Я плачу мовчки, бо голос би зрадив мене. У голові спливають уривки голосів — лікар, Майя, Ілля Павленко, бухгалтерка, а тепер і цей чужий Максим із телефону. Усі говорять, а я не впізнаю жодного життя, у якому мала би бути присутня.

Десь унизу гуркочуть двері під’їзду. Лунає звук кроків — рівних, упевнених, чоловічих. Я підводжу голову, але не встигаю підвестися.

На сходах з’являється Артем. На ньому темна куртка, вологе волосся злиплося на скронях від дощу. Він помічає мене й завмирає.

— Поліно?.. — його голос звучить тихо, майже невпевнено.

Я не можу відповісти. Сиджу, все ще тримаючи сумку в руках, і лише дивлюся на нього. У цих рисах — така знайомість, така справжність, що від болю зводить горло.

— Що ти тут робиш? — Артем підходить ближче, дивиться на мої заплакані очі, і в його погляді спалахує щось схоже на співчуття. — Ти ж… ти заміжня.

— Він зник, — шепочу. — Мій чоловік… його ніде немає. Поліція, колектори, усі його шукають, а я не розумію, що відбувається…

Артем на мить заплющує очі. Потім відчиняє двері своєї квартири, відступає убік.

Я проходжу повз нього, відчуваючи знайомий аромат його одеколону. У квартирі все таке знайоме — книги на полицях, старе крісло, біла чашка, з якої я колись пила чай, залишивши подряпину на краю.

— Я думав, що ти ніколи більше не прийдеш, — каже він, знімаючи куртку.

— Я теж так думала, — відповідаю тихо. — Але в мене не залишилося нікого.

Він мовчить. Його погляд м’який, але насторожений, ніби він боїться, що я розтану в повітрі просто на його очах.

— Поліно, ти вся тремтиш. Сідай. Хочеш води?

Я киваю, вмощуючись на край дивану. На стіні висить наше спільне фото, старе, забуте, де ми обоє ще усміхаємось. Я дивлюся на нього, і в грудях щось стискається.

— Я не пам’ятаю частину свого життя, — кажу, коли він ставить переді мною склянку. —  Лікар каже — тимчасова амнезія. Але, знаєш… іноді здається, що це навіть не моє життя, а якоїсь іншої дівчини, а мене у той час взагалі не було… Я розумію, що це звучить дико, але я пригадую тебе, а Тіма не пам’ятаю…

Артем присідає навпроти. Його очі уважні, теплі.

— Ти правильно зробила, — каже він спокійно. — Заспокойся. Ми розберемось.

Я хитаю головою, витираючи сльози.

— Артеме, я боюсь. Мені сказали, що в Тіма великі борги… І всі гроші зникли з сейфу… І він написав у щоденнику, що в мене був коханець, і Майя це підтвердила…

Він на мить торкається моєї руки — так, як колись, просто й щиро. І цей дотик наче витісняє із грудей страх.

— Почнемо з початку, — говорить він. — Розкажи мені все, що пам’ятаєш.

Я вдихаю повітря, що пахне його парфумом, і починаю говорити. Повільно, плутаючись у словах, зупиняючись, коли біль стає занадто гострим. Він слухає, не перебиває, лише іноді киває.

І в цій тиші мені вперше за всі ці дні стає трохи легше дихати…

***

— Чому ми не разом? — питаю я те, що тривожить мене з того самого моменту, як я розплющила очі і зрозуміла, що втратила три роки свого життя. — Це я винна, так? Я… зрадила?

Артем мовчки наливає мені ще вина і відводить погляд. Він дивиться у вікно, за яким вже сяють нічні вогні, а я дивлюся на нього і не можу до кінця зрозуміти, що саме змінилося в рисах його обличчя, крім сліду тих трьох років, що минули з того вечора, коли я заснула поруч з ним після виснажливого дня в бутіку.

Ми сидимо в його квартирі вже декілька годин. Усі мої спогади, усі тривоги останнього тижня вже відомі йому. Я не приховувала нічого: ні свого страху, ні своєї невпевненості, ні своїх не безпідставних тривог. Я розповіла навіть пр сни і відчуття, і про те, як згадала, як керувати авто. Я говорила і говорила.

Вода в моїй склянці змінилася на вино, сльози змили макіяж, а запас серветок на кухні Артема вже закінчився. Я мусила виговоритися, і Артем ніби прийняв це. Він сидів мовчки, підливаючи вино в склянку, підсовував до мене ближче цукерки. І просто слухав, не перебиваючи, даючи мені час усвідомити усе, виговоритися і прийти до тями. Хоч трішки.

І ось тепер, коли мої сльози висохли, а руки перестали тремтіти, я можу спокійно поставити те питання, що тривожило мене. І я запитую його про це, в глибині душі чекаючи почути у відповідь історію про чергову мою зраду.