7. Візит колекторів

Поліна

Вечір опускається повільно, затягуючи кімнати густим напівмороком. Світло від настільної лампи холодне і тьмяне, ніби й воно втомилося від усього, що відбувається навколо. Я сиджу на дивані, дивлюся у вікно, за яким шелестить дощ, і відчуваю, що реальність розтікається крізь пальці, як вода.

Мені здається, що я більше нічому і нікому не вірю. Ні людям, ні щоденнику Тіма, навіть собі не вірю. Усе, що я знаю про своє життя, — з чужих слів. Усе, що бачу довкола, — чуже. Цей дім, ці речі, навіть відображення у дзеркалі. Я намагаюся згадати, як звучить мій сміх, як пахне мій парфум, що любила їсти, але пам’ять мовчить.

Дзвінок у двері розриває тишу. Звук глухий, настирливий,  він повторюється знову і знову, немов непроханий гість тримає палець на кнопці дзвінка, не відриваючи його. Я підводжуся, йду до дверей і, не думаючи, відчиняю.

На порозі стоять двоє чоловіків — високі, кремезні, у темних куртках. Їхні обличчя невиразні, очі порожні, немов у манекенів. Один із них, лисуватий, із грубими рисами, говорить першим:

— Пані Мали́к?

— Так, — відповідаю, намагаючись зберігати спокій.

— Ми від компанії «Кредит-Союз». Ваш чоловік має серйозну заборгованість, а його кредитори передали вирішення справи нам.

— Я нічого про це не знаю, — тихо кажу.

Пригадую, що є такі колекторські компанії, які займаються “вибиванням” грошей з нещасних боржників. Але мій чоловік багатий. Може, це якась помилка?

  — Вибачте, зараз мого чоловіка немає вдома. Коли він повернеться, я скажу йому звернутися до вас…

Другий, молодший, з короткою борідкою, робить крок уперед. Його голос низький, холодний:

— Ми розуміємо, що це борги вашого чоловіка. Але тепер ви — єдина, хто може вирішити проблему, бовін десь переховується і не бажає виходити на зв’язок. А гроші нашому клієнту потрібні найближчим часом.

Відступаю на крок, схрещую руки на грудях.

— Я не маю доступу до його фінансів. І взагалі, не розумію, про які борги йдеться.

— Не розумієте? — перший посміхається, але в його усмішці немає нічого людяного. — Ми б дуже не хотіли, щоб справа дійшла до суду або щоб ваш будинок потрапив під арешт.

Мені здається, що повітря стає важчим.

— Будь ласка, дайте мені час розібратися, — кажу, намагаючись не показати страху.

— Маєте три дні, — відповідає бородатий. — Потім ми прийдемо знову.

Вони розвертаються і йдуть, залишаючи за собою запах дощу й дешевого тютюну. Я стою в коридорі, поки їхні кроки не зникають у тиші. Потім повільно зачиняю двері й спираюся на них спиною. Коліна тремтять, руки холодні.

Борги?
Колектори?
Тимофій. Мій чоловік. Людина, яку я навіть не пам’ятаю. Хто він був насправді?

Я йду до кабінету, сідаю за стіл, де досі лежить його записник. Перегортаю сторінки, ніби шукаю відповіді. І знаходжу. У кінці — список телефонів: «Секретарка — Ірина, бухгалтер — Світлана».

Я набираю номер, руки тремтять так, що телефон майже вислизає.

— Алло? — жіночий голос тихий, обережний.

— Добрий вечір. Це Поліна Мали́к. Ви бухгалтерка мого чоловіка?

— Пані Поліно? — у голосі чути подив. — Боже, я так рада, що ви вже вдома! Ми всі дуже переживали.

— Дякую. Я хочу дізнатися про справи компанії. Мені щойно сказали, що є борги…

Я дуже хочу, щоб Світлана сказала, що це якась помилка, і колектори помилилися адресою. Назвали ім’я Тіма? Ну і що. може десь є інший Тимофій Малик, і це в нього проблеми. а не в мене…

Коротка пауза. Потім Світлана зітхає.

— Так, на жаль, це правда. Останні місяці були важкими. Кілька великих контрактів зірвалися, постачальники подали в суд, грошей не вистачає. Половина людей уже звільнилася. Решта... просто чекають зарплати, щоб теж піти.

— Зарплати? — повторюю, намагаючись осмислити почуте.

— Тимофій обіцяв розрахуватися з усіма до кінця місяця, але після того, як він зник... усе зупинилося.

— Ви знаєте, куди він міг поїхати?

— Ні, — її голос стишується. — Він останнім часом був дуже нервовим, часто говорив по телефону, але я не знала з ким.

Я дякую і кладу слухавку. Сиджу кілька секунд, поки не розумію, що серце калатає так, ніби хоче вирватися назовні. Потім відкриваю записник знову, гортаю і бачу в самому низу сторінки шість дрібно виведених цифр. Кодовий замок. Чомусь я впевнена, що це саме він.

Я підходжу до сейфа. Набираю комбінацію, відчуваю, як металеві коліщатка клацають, і дверцята відкриваються.

Всередині — порожнеча. Ні грошей, ні документів, ні прикрас. Лише тонкий шар пилу, який помітний у світлі від лампи.

Я торкаюся внутрішньої поверхні долонею. Вона холодна, наче крижана.

— Що ти накоїв, Тимофію? — шепочу.

Відлуння мого голосу здається чужим.

На мить мені здається, що я чую позаду скрип підлоги. Різко обертаюся — порожньо. Лише тіні від меблів, що рухаються у світлі лампи.

Я сідаю на стілець, кладу руки на коліна і заплющую очі. Усередині все палає — в моїй душі борються страх, злість, безпорадність.

Чому він залишив мене серед цієї темряви, серед боргів, таємниць, крові й мовчання?

І головне — чому я відчуваю, що частина провини теж на мені?

 Ілля Павленко

Вечір не приносить спокою. Голова гуде від безкінечних розмов, допитів і попередніх звітів. До п’ятої стає очевидно, що кров в будинку Тимофія Малика належить йому,  сам він зник разом з документами, грошима і навіть коштовностями дружини. Для мене все очевидно, але коли я дзвоню вищому керівництву, то на мене горлопанять, мов на останнього курсанта, що завалив фізо.

— Пане генерале, я звітую про факти, — намагаюся говорити спокійно, хоча мене аж трусить від необхідності виправдовуватися. — Є факт — відсутність дорогоцінностей і коштів в сейфі, особистих документів пана Малика і його самого.

— Тобто ти звинувачуєш його в тому, що він сам себе пограбував? — грізно запитує мене мій співрозмовник, і я чомусь уявляю, як він трясе кулаком над столом, блимає очима і червоніє від злості.