7. Візит подруги

Не встигають двері за полковником Павленком зачинитися, як на порозі моєї палати з’являється Майя. Я тримаю в руках телефон і не можу позбутися відчуття, що вона знає, що я щойно зробила.

— Привіт, Полю, як ти сьогодні? — Майя життєрадісна, ніби вона на вечірці, а  не в лікарні. Хоча, з чого їй сумувати? Вона ж не лежить у ліжку, намагаючись згадати своє минуле…

Якесь незрозуміле, глухе роздратування переповнює мене. Не знаю, чому, але її присутність, яка ще вчора радувала і заспокоювала, сьогодні дратує і насторожує. Посмішка Майї здається мені  недоречною. Хоча, можливо, це все просто результат спілкування з полковником і мої власні переживання. А Майя просто хоче мене підбадьорити, от тільки я нервую занадто сильно…

— Я трохи розгублена, — чесно зізнаюся їй і відкладаю нарешті телефон, що пече мені руку, убік. — Все таке заплутане…

Вона стрімко підходить до мого ліжка. Усмішка на її привабливому обличчі змінюється виразом співчуття і такого щирого жалю, що я починаю себе ще дужче картати за свою дурнувату реакцію.

— Моя бідолашна дівчинко! — ніжно і тихо говорить вона. — Ти все-все пригадаєш, от побачиш! Трішки потерпи — і все налагодиться, от побачиш. Я з тобою, скоро повернеться Тім…

— Він зник, — кажу я, відчуваючи, як стискається горло. — Я щойно говорила з якимось полковником, він наче як з поліції… Він сказав, що мого чоловіка не можуть знайти, а в нашому з ним домі є плями крові…

— От козел! — Майя аж вибухає обуренням, випрямляється з гнівним виразом. — Я ж просила його! І Владислав Сергійович просив! Ні, він припхався сюди і нервує тебе! Ну хіба так можна? Йому ж сказали, що тебе не можна напружувати цими питаннями, бо ти геть все забула, а він…

— Владислав Сергійович — це хто? — розгублено питаю я, спостерігаючи, як Майя міряє швидкими кроками палату, розмахує руками і сварить того поліцейського, що вже пішов.

— Та ж лікар! — відмахується вона і, нарешті, спиняється коло вікна. — Він чітко заборонив оці дурнуваті допити, але цей пронира вже тут як тут!

— Отже, ти знала, — невидимий важкий камінь на грудях тисне мене до подушки, та я мушу все дізнатися. — Знала і мовчала…

Майя повертається до мене з тим же співчуттям в очах, але з твердою впевненістю у власних діях. Її голос не тремтить, коли вона відповідає:

— Я знала, але не могла говорити, аби тебе засмутити ще дужче. Ти й так в дикому стресі від цієї амнезії, куди тобі ще ці подробиці? Я хотіла сказати в перший прихід сюди, але як тільки зрозуміла, що ти мене забула, то пішла до лікаря і він сказав мені мовчати. Не злись на мене, гаразд? Я діяла в твоїх інтересах. Хто ж знав, що цей безпринципний паразит прийде тебе допитувати до того, як дозволить Владислав Сергійович.

В її словах звучить турбота про мене. Я можу це зрозуміти, навіть попри обурення і злість. тому киваю мовчки, приймаючи її пояснення, але вона додає зовсім тихо і ще щиріше:

— Я знаю, що ти б зробила для мене те саме…

Ніхто ніколи не робив для мене такого. Ніхто не намагався зберегти мої почуття в момент слабкості. Навіть батьки, навіть тоді, коли я була маленькою. “Ти сильна, Поліно, ти маєш знати правду” — так говорили і мама, і батько. “Ти мусиш обирати сама”.“Ти мусиш нести відповідальність за свої вчинки”...

Батьки…

— Майє, я… — голос сідає, та раптова думка про них змушує мене говорити. — Мої батьки… Де вони зараз?

Останнє, що я пам’ятаю про них, це нечасті телефонні розмови і відеодзвінки. Після того, як у двадцять другому році вони поїхали геть з маленького села Боровенька на Сумщині, звідки я родом, за кордон, ми не бачилися. Я переїхала в Київ, а вони не могли цього прийняти, і без того напружені стосунки зійшли нанівець…

Але вони — моя рідня! Я повинна дізнатися, що з ними все гаразд…

— Я повідомила їм про тебе, звісно, дуже обережно… — Майя відводить очі, ніби соромиться чогось. — Вони намагаються купити квитки, але ти ж знаєш, як у Європі з цим? Квитки розлітаються, ніби гарячі пиріжки. Раніше, ніж через тиждень поки не виходить, лише з пересадками, але це не дуже зручно…

— Вони все ще за кордоном? — питаю обережно, хоча радість від того, що з ними обома все гаразд, заливає мене.

— Господи, ти ж не пам’ятаєш! — Майя сміється зовім не весело, це більше схоже на нервовий сміх. — В них будинок у Португалії, Тім купив їм маленький будиночок в якомусь містечку поблизу Айверу… Забула назву знову… Вони там і живуть, все з ними добре, — вона рвучко повертається до мене з винуватими очима. — Я їм лише вчора повідомила про тебе, пробач мені, будь ласка… На нервах була, і… Пробач…

Ось чому вона виглядала винною, коли я запитала за батьків. Я обережно стискаю її руку і посміхаюся.

— Все добре, не переймайся, я все розумію. Дякую, що заспокоїла мене.

А подумки ставлю собі відмітку, що вже за тиждень нарешті дізнаюся, що сталося в моєму житті за ці три роки. І, можливо, навіть дізнаюся, чому і куди зник Артем…