6. Місце злочину

Поліна

Я сиджу у кабінеті, обіймаючи щоденник обома руками, наче він може зникнути так несподівано, як і його власник. Тиша навколо здається надто глибокою, навіть годинник на стіні зупинився. Світло з вікна падає на стіл м’якою смугою, пилинки танцюють у променях, і це мені щось нагадує, якесь дежавю… здається, на мить з пам’яті з’являється обличчя Артема, його суворо зсунуті на переніссі брови…

Стоп, до чого тут Аптем? Це щоденник Тимофія…

Я відкриваю першу сторінку. Почерк рівний, охайний. Рядки трохи нахилені вправо, деякі рядки підкреслені. 

“23 грудня 2025. Сьогодні знову застряг у ліфті. Уже втретє цього місяця. Але цього разу пощастило. Разом зі мною була дівчина — Поліна. З сонячною усмішкою, від якої я одразу забув усі свої проблеми. Спочатку мовчала, потім жартувала, і раптом уся тісна кабіна наповнилася світлом. Коли нас визволили, вона сказала: “Головне — не панікувати”. Думаю, я тепер завжди хочу застрявати з нею”.

Я перечитую кілька разів. Це наче спогад, який хтось вставив мені у голову, але я його не відчуваю. Наче чужий сон.

Гортаю далі.

“27 грудня 2025. Ми зустрілися знову. Вона забула парасольку, а дощ лив як з відра. Оце така зима цього року… Я зупинив машину і запропонував підвезти. Вона сміялася, що не сідає до незнайомців, але все ж погодилася. Коли виходила, залишила запах своїх парфумів — тепер салон пахне нею. Мабуть, це знак.”

Я відчуваю, як десь у грудях ворушиться дивне тепло. Сторінки шелестять під пальцями, і на кожній — щось нове, але однакове у відчутті: закоханість, радість, довіра.

“3 січня 2025. Ми ходили на набережну. Вітер розкуйовдив їй волосся, вона сміялася, коли я намагався його пригладити. Сказала, що я надто серйозний. А потім узяла за руку і сказала, що з такими чоловіками не буває нудно. Здається, я вже не уявляю дня без неї.”

Сльози підступають непомітно. Я витираю очі тильною стороною долоні. Раптом думаю, що людини, яка писала ці рядки, може, вже й немає серед живих. Лякаюся цієї думки і щоб прогнати її, поспішно читаю далі. 

На наступних сторінках — описи поїздок, подарунків, навіть сварок, після яких усе закінчувалося примиренням і сміхом. Я відчуваю, як між рядками дихає справжнє життя. Тут радість від того, що ми почали жити разом, список фільмів, які добре було б подивитися разом, враження від нашого весілля… Така ідилія тривала до середини зошита чи навіть трохи далі. 

Мені стало сумно, що я всього цього не пам’ятаю. Пам’ятаю ті моменти, коли почувалася втомленою, зайвою, незадоволеною життям. А моменти щастя чомусь видалилися з пам’яті, немов сталася якась помилка при перезавантаженні комп’ютера в моїй голові… Та дані з комп’ютера відервити можна, а от втрачені спогади… Їх можна лише збирати, як росипані шматочки пазлу — з розповідей Майї, онлайн-листувань, зі щоденника мого чоловіка…

Гортаю сторінки далі, і всередині мене починає наростати тривога. 

“7 жовтня 2027. Вона стала віддаленою. Каже, втомилася, але я відчуваю: щось не так. Часто дивиться в телефон, усміхається сама до себе. Коли я питаю — каже, дурниці. Але я знаю, як вона брешe. З надто спокійним обличчям.”

Я затримую подих. Пальці стискають сторінку. Від попередньої теплоти не залишається нічого. Літери, колись рівні, тепер нахилені різкіше, чорнило місцями розмазане, ніби він писав у пориві злості.

“12 жовтня 2027. Затрималася на роботі. Телефон вимкнений. Каже, що зустрічалася з подругою. Але чому тоді у неї в очах страх, коли я запитую, з ким? Я не ревную. Просто не люблю, коли мені брешуть.Я заговорив про те, що ми можемо народити дитину. Тоді наші стосунки поліпшаться. Але вона спокійно відповіла, що поки що хоче пожити для себе. А стосунки у нас цілком нормальні. Ненавиджу слово “нормальні”!”

Я відчуваю, як по спині пробігає холод. У голові знову спалахує фраза: “Ненавиджу тебе”. Цих слів уже немає в моєму телефоні, але вони назавжди закарбувалися у моїй калічній пам’яті…

Далі — короткі записи, по парі речень.

“16 травня 2028. Вона видалила історію повідомлень. Думає, я не помітив. Не знаю, з ким вона, але я дізнаюся. Вона ще пошкодує!”

“18 червня 2028. Нічого не говорить. Посміхається, але я бачу — вона зневажає мене.”
“21 липня 2028. Мені боляче від думки, що її обіймає хтось інший. Але якщо це правда — я не зможу пробачити.”

Я перегортаю сторінки швидше, не встигаючи за власними емоціями. Здається, слова стають темнішими, повітря у кімнаті — густішим.

Останній запис. Дата — напередодні того дня, коли мене привезли до лікарні.

“18 жовтня 2028. Ми посварилися. Вона кричала, що ненавидить мене. Пішла нагору, грюкнула дверима. Я залишився на кухні й довго дивився на чашку, з якої вона щойно пила. Усе всередині кричало, що це кінець. Якщо вона справді зрадила — я не знаю, на що здатен. Але й без неї я не зможу…”

Мені здається, що земля під ногами хитається. Я повільно закриваю щоденник, долоня липне до обкладинки. Повітря наче згустилося, і кожен вдих дається важко.

Я озираюся на вікно. Надворі сутеніє, тіні лягають на підлогу, роблячи все навколо нереальним. У голові клубочиться хаотичне плетиво думок. Невже це правда? Я так холоднокровно зраджувала свого чоловіка?

Але дзвінок того Макса і слова Майї… Яка ж я падлюка!

  Мені хочеться вірити, що він помилявся, що всі вони помилялися. Що між нами з Тімом не було ненависті. Але десь глибоко, у темному куточку пам’яті, відлунює голос — мій власний, сповнений гніву.

І я починаю рвати сторінки щоденника на дрібні шматочки, немов це може мені допомогти…

 Ілля Павленко

За тиждень до…

Телефонний дзвінок вищого керівництва о восьмій ранку на мобільний в п’ятницю не віщує нічого доброго. Я акуратно ставлю на стіл робочу сумку, зачиняю двері свого кабінету і відповідаю на дзвінок зі стійким відчуття: каву я сьогодні питиму увечері. І то, коли дуже сильно пощастить.