6. Перша група крові

День починається лікарняними рутинами — вимірювання температури, лікарський обхід... У палаті пахне антисептиком і кавою, яку мені щойно принесла медсестра. Я намагаюся дочитати сторінку книги, але літери розпливаються. Двері відчиняються, і в них з’являється чоловік у темному костюмі, високий, із прямою поставою та сивиною на скронях.

— Поліна Малик? — питає він, заходячи всередину.
Я киваю.
— Полковник поліції Ілля Павленко, — він показує посвідчення. — Маю кілька запитань, якщо ви не заперечуєте.

Я жестом запрошую його сісти. Серце відразу починає битися частіше.

— Я хотів би дізнатися, чи не згадали ви якихось подробиць подій перед госпіталізацією, — каже він рівним, спокійним голосом. — Особливо щодо зникнення вашого чоловіка, Тимофія Малика.

Його слова звучать, як удар.
— Зникнення? — повторюю, відчуваючи, як пальці самі стискають край ковдри. — Я нічого не пам’ятаю… Я навіть не знала, що він зник.

Ілля уважно дивиться на мене, не моргаючи.
— Ми перевірили всі можливі версії. Він не виходить на роботу вже третій день. Його телефон вимкнений. Машина стоїть у гаражі. Відсутні лише гаманець, телефон в паспорт. Але, як роз’яснила його секретарка, він завжди носив їх із собою, навіть йдучи в спортзал. Тож їх відсутність не свідчить, що він збирався кудись далеко. 

Я відчуваю, як повітря в легенях стає важким.
— Може, він поїхав у відрядження? — намагаюся знайти хоч якесь логічне пояснення. — У нього багато знайомих, партнерів, друзів… може, хтось із них…

— Ми вже поговорили з усіма, — спокійно каже Ілля. — Ніхто не чув, щоб він планував поїздку. Його батьки мешкають в іншому місті — вони теж нічого не знають, вони теж постійно телефонували йому, і чули лише, що абонент поза зоною. Зрештою, це саме батьки забили тривогу, бо Тимофій щовечора розмовляв з мамою, де б він не був — удома, чи в відрядженні…

Я відчуваю, як серце болісно стискається. Який же хороший син — мій чоловік. Я сама значно гірша донька, бо телефоную батькам лише на дні народження та свята.
— Ви думаєте… його викрали?

Полковник дивиться на мене, трохи нахиливши голову.
— Не виключено. Тому я прошу вас відповідати на всі дзвінки, навіть якщо номер невідомий. Перевіряйте повідомлення. Якщо отримаєте будь-які вимоги викупу — одразу телефонуйте мені.

Він простягає візитку. Я беру її, розглядаю акуратно надруковане ім’я й номер.

— Звичайно, — кажу тихо. — Якщо дізнаюся хоч щось… одразу повідомлю.

Ілля встає, киває, але вже біля дверей зупиняється. Його погляд затримується на мені, і тон раптом стає інакшим — різкішим, вимогливим.

— Поліно, скажіть… ви не знаєте, чиї краплі крові могли бути на поверхні ванни у вашому будинку? На другому поверсі, біля душової.

Я відчуваю, як холоне все тіло.
— Я… не пам’ятаю, — відповідаю, ледь ворушачи губами. — Можливо, я або Тимофій порізалися… Ми могли просто не помітити.

Ілля киває, але не відводить очей.
— Так, я теж про це подумав. Але лікар повідомив, що на вашому тілі немає жодних свіжих чи загоєних порізів.

Я мовчу, намагаючись знайти хоч якусь відповідь.
— У мене… іноді бувають кровотечі з носа, — кажу, відчуваючи, як пальці тремтять.

— Можливо, — тихо відповідає він. — Але ви маєте третю групу крові. А на ванні знайдено сліди першої. Як у вашого чоловіка.

Він говорить це рівно, без натиску, але в мені все перевертається. Його слова зависають у повітрі, і навіть стук крапель дощу по підвіконню здається дуже гучним.

— Тоді, можливо… він просто… поранився, — шепочу я.

— Можливо, — повторює Ілля. Він кладе руки в кишені й, не зводячи з мене погляду, додає: — Якщо щось згадаєте — будь ласка, одразу скажіть. Навіть дрібницю.

Коли він виходить, двері зачиняються надто тихо. Я сиджу нерухомо, чую лише, як у вухах гуде кров.

На тумбі лежить телефон. Я торкаюся його екрана, і знову бачу останнє повідомлення, яке я написала Тимофію: “Ненавиджу тебе”.

Я швидко стираю його…

Продовження - завтра о 23.00!

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко -  так ви точно не загубите її і дізнаєтесь, що буде далі!