5. Повернення додому

Поліна 

Я йду у синій довгій сукні, що лагідно горнеться до моїх ніг легким шовком летючої спідниці. Вітер грається з моїм волоссям, розтріпуючи ідеальну зачіску, але мені байдуже. Я йду уперед тротуаром, тримаючи в руках букеттаких же синіх, як і моя сукня, незабудок, а повз мене мчать машини стрімким києвським потоком світла і заліза. Вони мчать до Подільського мосту, поспішкаючи, ніби на побачення, а я… просто йду, і йду, і йду…

Повітря пахне бензином і вечірнім вітром, призахідне сонце блищить на хвилях Дніпра, а я йду… Я йду з побачення? Я не знаю, але крім сталевого потоку збоку, я бачу молодого шатена з теплими карими очима. І цей букет незабудок, що я тримаю у руці. Це він подарував мені їх. “Вони схожі на твої очі, Попелюшко” — в нього тихий низький голос, схожий на муркотіння великої хижої кішки. та мені зовсім не страшно поруч із ним.

Мене більше нічого не злякає, не після Тіма…

Я прокидаюся з цією думкою, відчуваючи, як на спині виступає холодний липкий піт. Тіло трусить ніби у лихоманці, а серце вистукує божевільний ритм.

Я сідаю на ліжкові і кілька хвилин намагаюся усвідомити, що саме я побачила уві сні Я впізнала тротуар, яким я йшла, я знала, що він веде від галереї, про яку вчора сказав мені Максим. Ми познайомилися там, так він сказав. Я була у синій сукні…

Але він нічого не сказав мені про букет незабудок… А я так чітко бачила їх, я навіть вловила крізь сон легкий аромат… Він подарував мені незабудки, він сказав мені, що вони схожі на мої очі. Він називав мене Попелюшкою… Він дійсно був в моєму житті?

Я маю дізнатися про нього. Але… В кого запитати?

Перед очима постає веселе і життєрадісне обличчя Майї. Вона моя подруга… Вона має знати про Максима. Або ні, яко я тримала його в таємниці. Але, якщо ми дійсно були коханцями, хтось мав би мене прикривати. Хто, як не найкраща подруга?

Час до ранкового обходу лікарів тягнеться невимовно довго. Сну немає, і я чекаю так, роздивляючись стелю і переглядаючи галерею свого телефону в пошуках хоч якихось доказів мого роману з карооком шатеном. Звісно ж, там немає жодного фото, жодної переписки. Їх і не повинно тут бути, я ж не ідіотка, аби так підставляти себе…

Валерій Сергійович приходить рівно о восьмій, переглядає результати аналізів, слухає мій пульс і перевіряє зіниці. Я так сильно чекаю закінчення цієї процедури, що навіть не слухаю його. Мені потрібна Майя, і я вже чую її голос з коридору. По цій дівчині можна годинник перевіряти!

— …тому недовго і якщо голова почне боліти або крутитися, то негайно повертайтеся в палату, — врешті пробивається до моєї свідомості його голос.

— Га? — скоріше за все, вигляд в мене дещо тупуватий, але лікар навіть виду не подає.

— Говорю, що ожете погуляти годинку в сквері а території лікарні, але не довше. І якщо відчуєте якісь неприємні симптоми — негайно в палату, — терпляче, мов малій дитині, повторює він і встає. — Ваша подруга за вами нагляне. Я впевнений, що все буде добре. Свіже повітря творить дива реабілітації, — його посмішка дуже тепла і дружня.

Він йде, а натомість в палату влітає Майя. В її руках оберемок з одягом, а на обличчі посмішка. Схоже, її попередили, що мене відпустять на прогулянку, тому що вона тримає в руках зручні черевики і куртку для мене.

— А ранок таки дійсно добрий, — вона аж сяє. — Все, йдемо гуляти, там якраз сонечко. Погода радує теплом, тому давай швидше!

Я теж хочу скоріше залишитися з нею наодинці, аби спитати про максима. Тому не витрачаю час даремно, чим швидше вдягаю одяг, що вона принесла. Ми йдео надвір, і Майя підтримує мене збоку, щось життєрадісно розповідаючи про якісь малозначущі нісенітниці. А я просто чекаю, майже не слухаючи її, коли ми вийдемо під відкрите небо.

— Майя, скажи, ти знаєш Максима? — коли під нашими ногами вже шурхотить опале листя, питаю я тихо.

— Ні! Ні-ні-ні, о, боже мій, ні! Тільки не знову! — уся радість миттєво випаровується з неї, ніби хтось перекрив шлюзи її внутрішнього світла. — Тільки не кажи, що ти згадала цього виродка!

— Він сам мене згадав, — говорю я і чомусь присоромлено опускаю очі. — Він подзвонив мені і розповідав деякі речі…

Майя стогне, мов від зубного болю, і хапається за голову. Потім різко опускає руки до низу і з благанням в очах дивиться на мене.

— Полю, я тебе молю, будь ласка, забудь його! Стоп, ти вже… Не згадуй його! Він не потрібен тобі, він користується тобою. Ти для нього просто черговий експонат його музею завойованих сердець. Він лише нашкодить тобі…

— В нього карі очі? — мені важливо зрозуміти, чи той чорловік із сну і є Максим.

Вона зітхаї,притуляє руку до лоба і мружить очі.

— Шатен. Карі очі. Низький голос. Спортивне тіло. Полю, його спортивне тіло бачила половина Києва! Жіноча половина і частково чоловіча — коли він втікав від чоловіків тих дівчат, яких спокушав, просто зі спальні! полю, я тобі казала вже, але, коли ти забула, то повторю: я не схвалюю вашого роману, але ти моя подруга і я на твоєму боці. Але не потрібно ламати собі життя через якогось професійного жиголо. Він тебе не вартий, Полю…

Вона говорить іще щось, та я майже не чую, зосереджена на думці, що за три роки докотилася до того, аби завести собі коханця. і це я, яка до Артема лише цілувалася з хлопцями. З двома різними хлопцями.

Що зі мною сталося?

***

 — А ви можете мене виписати? — допитуюся я в лікаря. — Я вже дуже добре себе почуваю. 

 — Хіба що під розписку, — зрештою погоджується він. — І якщо ви відчуєте, що щось не так, обов’язково приїдете назад, домовились?

Я киваю. Готова погодитися на що завгодно, аби швидше вирватися з чотирьох стін палати, що стискають мене, немов клітка, і заважають дихати. 

Спершу думаю зателефонувати Майї, щоб вона мене забрала, Але потім щось мене зупиняє. Я маю зайти до будинку сама, щоб мене ніхто не відволікав зайвими балачками. Вже переконалася, що деякі рухи роблю на автоматі, може й у звичній обстановці я швидко згадаю все…