4. "Ненавиджу тебе"

Майя з’являється після обіду — усміхнена, з великим пакетом у руках. Вона ставить його на тумбу біля мого ліжка й струшує з плечей куртку, весело усміхаючись, ніби увійшла не до лікарняної палати, а до квартири, де відбувається вечірка. Хоча я не пам’ятаю того, як ми познайомилися і що нас об’єднує, але поряд із нею я почуваюся в більшій безпеці. Вона ніби місточок між мною-минулою і мною-теперішньою.

— Принесла тобі кілька речей із дому. Телефон, гаманець, косметичку. Лікар дозволив, — каже вона, розкладаючи все на тумбочці, і я бачу айфон останньої моделі, рожевий шкіряний гаманець, який, певно, коштує купу грошей, косметичку з лейблом Діору. Усе мені незнайоме. 

Я відкриваю гаманець і відчуваю легкий холодок, коли всередині, між банківськими картами  знаходжу водійські права. На фото — я, але трохи інша — дещо середньо між мною з двадцять п’ятого і мною з двадцять восьмого. Волосся  коротше, погляд упевнений, навіть зухвалий.

— Це мої права? — запитання найтупіше з усіх можливих. Але Майя не дивується з цього.

— Авжеж, — сміється вона. — Ти ж так нервувала, коли здавала на них. Ми тоді ще сміялися, бо ти переплутала педалі й заглушила машину прямо перед інструктором. Але потім узяла реванш і здала з першого разу.

— А яка в мене машина?

— Червона «Ніссан Мікра». Тім подарував її тобі невдовзі після весілля. Ти тоді плакала від радості, бо завжди мріяла про власне авто.

Її голос звучить тепло, з ноткою ностальгії, Майя ніби смакує ці спогади. Але в моїй пам’яті порожньо. Ні червоного авто, ні радості, ні самого Тіма я не бачу — навіть того відчуття дороги, яке навідало мене раніше. 

— А де ми з ним живемо? — питаю, намагаючись утримати голос спокійним.

— У чудовому двоповерховому будинку в передмісті. Білий фасад, панорамні вікна, система «Розумний дім». Там усе автоматизовано, навіть каву можна зробити голосом. Ти жартувала, що він подарував тобі палац, щоб тримати у золотій клітці, — Майя ледь хмуриться. — Там був невеликий безлад після того, як поліцейські все перевертали. Але я вже викликала клінінг. Коли тебе випишуть, усе буде, як новеньке.

Я відчуваю, як всередині щось стискається.

— Поліцейські? — перепитую, стискаючи пальці на ковдрі. — Вони… щось шукали?

Майя робить паузу, відводить очі.

— Та, думаю,  прості формальності. Кажуть, у ванній були якісь плями, схожі на кров. Але, може, хтось просто порізався під час гоління. Вони перевірять, зроблять аналіз. Не хвилюйся через те.

Мені здається, що повітря в палаті густішає. На кілька секунд я просто мовчу, слухаючи власне дихання.

— Майє… — починаю невпевнено. — А де зараз Тім, ти знаєш? Він не говорив тобі, що має кудись їхати?

— Ой, він часто їздить у відрядження, — вона махає рукою. — . Я йому дзвонила, але поки не відповідає. Мабуть, ще не знає, що з тобою сталося... Коли він дізнається, одразу приїде. Ти ж знаєш, як він тебе любить.

Її слова ковзають повз мене, як океанські хвилі. Любить. Я ловлю себе на тому, що подумки повторюю це слово знову і знову . Любить мене хтось, кого я не пам’ятаю.

Я дякую Майї за турботу, вона ще кілька хвилин щось розповідає про мої сукні, про те, що біля будинку ростуть троянди, які я сама садила, а потім залишає мене відпочивати.

Я беру телефон. Спроба розблокувати — і палець автоматично вводить пароль. Господи, хоч мій пароль лишився той самий! 

У стрічці повідомлень десятки невідкритих чатів, сотні фото. Але мене цікавить лише одне — розмова з Тімом.

Відкриваю.

На екрані коротке повідомлення, написане тиждень тому: “Ненавиджу тебе!!!”
Моє серце спотикається. Я перечитую слова ще раз, повільно, вдивляючись у них, ніби від цього вони змінять зміст. Але ні — ті ж самі три слова, холодні й гострі, як лезо. Ще й знаки оклику підсилюють їхню гостроту.

Я кладу телефон на коліна, дивлюся у вікно. Небо сіре, між краплями дощу тремтить блідий відблиск сонця. У голові дзвенить одна думка: що зі мною сталося насправді?