3. Перша група крові

Поліна

“Дякую за чудовий вечір. Я радий, що ти погодилася зустрітися. Повір, я ціную твою довіру і обіцяю не зрадити її”.

Я доскролила до найпершого повідомлення від Тіма. Грудень двадцять п’ятого. Аби дістатися сюди, мені довелося гортати й гортати переписку. Так довго, що мало не заболіла голова. Але ось воно, найперше повідомлення, написане ним мені.

Що було до двадцять сьомого грудня, до без двадцяти північ? Як ми познайомилися, як я погодилася на зустріч? Провал. Жодної емоції, жодного спогаду. Але ми зустрілися з ним, це було побачення і після нього Тім написав, що цінує мою довіру і обіцяє її не зрадити.

“Не давай обіцянок, які не зможеш виконати, — так відповіла я йому. — І вибач, мене сьогодні трішки прорвало на емоції. Якщо чесно, то почуваюся дурепою”.

“Все гаразд, не накручуйся. Ти багато пережила, і нормально, що ти все проговорюєш. Це добре, правда! І я дуже радий, що ти змогла сказати це мені. Принаймні, тепер я знаю, чому ти такий їжачок”.

Свердлю поглядом екран, в марній надії на те, що він зможе розповісти мені те недосказане, яке бринить між рядків. Ці двоє людей обговорюють дещо важливе, але не називають його. Але я хочу знати, що сталося такого зі мною, про що я розповідала Тімові.

“От їжачком мене ніхто ще не називав”.

“Це не образа, коли що, я люблю їжаків. Вони милі і кумедні, і страшенно симпатичні. Просто як ти” — недолугий, але дуже милий комплімент несподівано викликає в мене посмішку. Схоже, я розумію, чим він мене підкупив.

Читаю далі, продираючись крізь десятки повідомлень, переповнених фліртом з його боку і легким скептицизмом з мого. Я-минула ніби не довіряю Тіові до кінця, шукаю якісь підводні камені в його словах. але він терпляче спростовує усі мої невисловлені домисли, лишаючись в міру романтичним, доволі кумедним і дуже позитивним хлопцем.

Побачення, потім ще побачення. Він дякує за кожне, дякує за мою довіру. Градус підвищується, в його повідомленнях стає більше пристрасті. Та й я ніби відтаю від своєї емоційної сплячки, проявляю більше ніжності.

З цих повідомлень я дізнаюся, що Тім терпляче чекав, доки я буду готова перейти на новий етап наших стосунків. Перший поцілунок з ним вже після Нового Року, перша проведена разом ніч на День Святого Валентина… Я переїхала до нього навесні двадцять шостого — списки і контакти перевізників, обговорення інтер’єру спальні. Тоді ж я пішла навчатися в автошколу — Тім питав в переписці, коли в мене починаються практичні заняття і чи встигнемо ми перевезти до нього останні речі.

Після цього листування стало майже стерильним. Він уже не бажав доброго ранку і солодких снів у месенджері. Це відбувалося віч-на-віч, в нашій спальні. Зате усі його відрядження можна було прослідкувати, адже тоді ці милі “Доброго ранку, кохана” і “На добраніч, моя принцеса” поверталися в чат.

Я читала наше з ним листування, ніби книгу про чиєсь чуже життя. Не могла припасувати цю “Поліну-з-чату” до власного відображення. Це була ніби якась інша дівчина, що проживала інше життя, іншу історію, в якій стосунки, що почалися із його “Дякую за довіру” дійшли до етапу, коли вона пише, що ненавидить його.

Я знову відкладаю телефон. За вікном вже зовсім темно — осінній день короткий. Знизу, з вулиці, темряву роздирають ліхтарі. Я дивлюся не їхнє жовтувате світло, що смугами тягнеться вгору, крізь краплі дрібної мжички, і думаю, думаю…

Гаразд, нехай так. Нехай це все правда. Майя сказала, що ми застрягли в ліфті під Різдво. Після Різдва ми сходили на побачення Але… Але де і коли з мого життя зник Артем?

Ми були разом в жовтні. Ми були разом, хоч мене й гнітили ці стосунки. Та зараз, три роки по тому, я хочу… Я не знаю,чого я хочу, справді, але мені потрібно знайти його, знайти хоч щось, що підкаже, чому ми розійшлися?

Знову беру телефон, шукаю чат з ним. Але його немає, його більше не існує. Жодного повідомлення в жодній із соцмереж. І це в нас, у людей, які могли сваритися в Дірект через фільм, а в месенджері обмінюватися емодзі з поцілунками…

Нічого. Абсолютний нуль. Жодних листувань. Ніби й не існувало ніякого .Артема…

Шукаю його сторінки. Я пам’ятаю їх усі, навіть секретний акаунт в інстаграмі, підписаний як “Тіна_нарощення_вій”, який Артем завів, аби стежити за двоюрідною сестрою. Шукаю її профіль — нічого. “За вашим запитом нічого не знайдено”. Не знайдено скрізь — у Твітері, Фейсбуці, Інстаграмі. Телефонні месенджери теж мовчать. Телеграм, Ватсап, навіть Вайбер.

У моїй телефонній книзі немає його номеру, але я пам’ятаю його, цифра в цифру. Та у відповідь на мій дзвінок чую холодний механічний голос автовідповідача, що безжально повідомляє мені,ніби вирок:

— Даний номер недійсний або більше не обслуговується…

…ніби й не було ніякого Артема в моєму житті. Ніби я вигадала його…

***

День починається лікарняними рутинами — вимірювання температури, лікарський обхід... У палаті пахне антисептиком і кавою, яку мені щойно принесла медсестра. Я намагаюся дочитати сторінку книги, але літери розпливаються. Двері відчиняються, і в них з’являється чоловік у темному костюмі, високий, із прямою поставою та сивиною на скронях.

— Поліна Малик? — питає він, заходячи всередину.
Я киваю.
— Полковник поліції Ілля Павленко, — він показує посвідчення. — Маю кілька запитань, якщо ви не заперечуєте.

Я жестом запрошую його сісти. Серце відразу починає битися частіше.

— Я хотів би дізнатися, чи не згадали ви якихось подробиць подій перед госпіталізацією, — каже він рівним, спокійним голосом. — Особливо щодо зникнення вашого чоловіка, Тимофія Малика.

Його слова звучать, як удар.
— Зникнення? — повторюю, відчуваючи, як пальці самі стискають край ковдри. — Я нічого не пам’ятаю… Я навіть не знала, що він зник.

Ілля уважно дивиться на мене, не моргаючи.
— Ми перевірили всі можливі версії. Він не виходить на роботу вже третій день. Його телефон вимкнений. Машина стоїть у гаражі. Відсутні лише гаманець, телефон в паспорт. Але, як роз’яснила його секретарка, він завжди носив їх із собою, навіть йдучи в спортзал. Тож їх відсутність не свідчить, що він збирався кудись далеко.