2. Чоловік, якого я забула

До палати заходить лікар. Це невисокий сивоволосий чоловік в окулярах із відкритою, приємною усмішкою.

 — Добрий день, Поліно, — він підходить ближче, перевіряє крапельницю, поглядає на монітор. — Як почуваєтесь?

— Наче мене зібрали з уламків, — відповідаю я, намагаючись усміхнутися. — Але… я нічого не пам’ятаю.

— Це нормально, — киває він. — У вас короткочасна амнезія. Організм пережив сильний стрес. Іноді пам’ять блокує певні спогади, щоб захистити людину від болю.

Я ловлю його погляд — спокійний, розуміючий — і мені хочеться вірити, що все це минеться, що я згадаю, ким була, кого любила, чого боялася. Якого біса я взагалі приймала наркотики?

— Ці спогади повернуться? — питаю, затамувавши подих.

— Так, — він говорить упевнено. — У будь-який момент. Ви можете прокинутись завтра — і раптом згадати. А можете — через тиждень або місяць. Головне — не напружуйтесь. Не намагайтесь силою викликати спогади. Потрібні позитивні емоції, знайомі місця, люди, запахи, звуки. І ніяких хвилювань, зрозуміло?

Я киваю. Легше сказати, ніж зробити. Як не хвилюватись, коли не знаєш, що відбувалося зі мною протягом трьох років? Я почуваюся розгубленою, дивлюся на Майю, а вона підбадьорююче усміхається мені, мовляв, все так і буде, лікар не може помилятися….

Він ще кілька хвилин щось занотовує у папку, потім залишає мене з Майєю.
Та сидить поруч, стискає в руках телефон, нервово крутить обручку на своєму пальці. Нарешті говорить:
— Ти хочеш подивитись на нього?

— На кого? — перепитую я. 

— На Тіма, твого чоловіка.

Вона розблоковує екран і показує мені фотографію. На ній — високий темноволосий чоловік у чорному светрі, з уважними очима кольору темного меду. Вони здаються знайомими, але не викликають жодного спогаду. Лише дивне відчуття холоду між лопатками.

— Ви гарна пара, — каже Майя з легкою усмішкою. — Познайомилися, здається, три роки тому, під Різдво. Це було дуже романтично — ви застрягли разом у ліфті.

Я підводжу очі на неї, знічено усміхаюся.

— Так, — продовжує вона, ніби згадуючи щось приємне. — Ти тоді запізнювалась на роботу, а він приїхав до ресторану у вашому торгівельному центрі на ділову зустріч. Коли ліфт застряг, ви спочатку лаялись, потім сміялись, а потім він віддав тобі свою каву. Після того дня він почав заходити в магазин, де ти працювала. Пам’ятаєш?

Я повільно хитаю головою. Перед очима виринає інший образ — не чоловіка з фото, а хлопця у темній куртці, який приходив до мене на роботу після зміни, приносив пиріжки з сусідньої кав’ярні, сміявся, коли я втомлено бурмотіла, що більше не можу бачити суконь. Артеме, чому ми розійшлись?Де ти зараз?

— Потім він запросив тебе на вечерю, — веде далі Майя, не помічаючи моїх очей, що чомусь на мокрому місці. — Уяви — він винайняв обсерваторію для вашого першого побачення. Ви пили вино, милувалися зорями…Ти сказала, що це була найкраща ніч у твоєму житті.

Я уважно слухаю, але всередині все стискається. Я не бачу цього. Не відчуваю. Мені все ще здається, що мене розігрують, що це якась помилка. 

 — А ось ваше спільне фото, — Майя перегортає галерею і знову показує мені світлину. На ній ми з Тімом стоїмо, взявшись за руки, під квітучим кущем магнолії. Я щасливо усміхаюсь. 

— Ти дуже змінилася відтоді, — продовжує Майя, зітхаючи. — Ти стала спокійнішою, упевненою. Тім допоміг тобі повірити в себе. Він тебе любить. Коли він дізнається, що з тобою трапилось, то одразу примчить сюди. Може, він уже навіть їде… Не засмучуйся, мила…

Я дивлюсь у вікно. Надворі дощ, краплі повільно стікають по склу, утворюючи тонкі доріжки, схожі на зморшки на чолі старої людини.
Десь серед цих доріжок я шукаю себе — ту, що сміялась, ту, що мріяла, ту, що кохала.

— Я не пам’ятаю його, — кажу тихо. — Лише Артема.

Майя розгублено блимає на мене:

 — Артем? Хто це?

Я заплющую очі. Переді мною — його усмішка, його руки, запах кави.
Можливо, лікар мав рацію — пам’ять повертається поступово. Тільки, здається, не та, на яку всі чекають…