2. “Ненавиджу тебе”

Поліна

— Це нормально, повірте моєму досвіду. Таке часом трапляється, — тихий голос лікаря висмикує мене з напівдрімоти. — Лабораторія поки ще визначає тип наркотиків, які їй ввели. Зрозумійте, доки ми не знаємо, з чим стикнулися, не зможемо розрахувати ступінь впливу на мозок тих речовин, що вимили з її крові. Плюс наслідки медикаментозної коми… Важко спрогнозувати, як швидко відновляться усі функції…

Він говорить про мене. Спокійно, врівноважено, навіть трішки відсторонено. Як чоботар про пару взуття, яку має полагодити. Певною мірою так і є: мене треба полагодити. В мене геть відклеїлася підошва і повністю стерлися підбори…

— Скажіть, лікарю, коли можна буде з нею поспілкуватися? — тихий і глибокий чоловічий голос повертає мене назад, у лікарняне ліжко в напівтемній палаті. — Я розумію, що для неї це буде стрес, але я мушу це зробити…

— Пане полковнику, з усією повагою, але, як її лікар, я не можу дозволити цього, — в голосі лікаря прорізається сталь. — Принаймні, поки що, — він ховає її за м’якою обгорткою розуміння і співчуття. — Це може нашкодити їй і процесу відновлення. Врешті, людина забула останні три роки свого життя, це диво, що на подругу вона реагує спокійно й прийнятно, хоча її теж не пам’ятає. Поява офіційної персони…

— Все-все, я вас зрозумів, лікарю, — незнайомий чоловік тихо сміється. — Я не наполягаю, я просто прошу повідомити мені, коли вона буде готова поспілкуватися з, як ви сказали, офіційною персоною. Зі свого боку гарантую, що буду делікатним і розуміючим. Але й ви зрозумійте: в мене робота, я мушу її виконувати. Якщо не я, то керівництво знайде когось іншого… Когось менш розуміючого…

Сталі стає забагато. Голоси віддаляються від дверей до моєї палати, і я вже не можу їх підслухати. Та почутого мені достатньо, аби зрозуміти — щойно біля моєї палати був полковник поліції. Навіщо? Навіть коли все це не жарт, не розіграш, і я дійсно отримала звідкись дозу наркотиків, яка стерла мої спогади, то навіщо зі мною хоче поспілкуватися цілий полковник? Дізнатися, звідки я дістала оті речовини? Але для таких цілей могли би послати якогось сержанта…

Серце калатає так, що мені стає спекотно. Ніби під моїми ребрами працює на холостих обертах мотор-”п’ятиступка”, який щойно промчав кількасот кілометрів… Стоп!

Звідки я знаю ці слова? Я ж ніколи не водила авто! Я не вмію… Чи вже вмію?

Звідкись з глибин підсвідомості виринає відчуття швидкості і тихе, хиже гарчання мотору попереду, вітер, наповнений ароматами літа, трав і ледь відчутного бензинового духу. Очі майже бачать кермо попереду і мої руки на ньому. І ще — лінію капоту, яскраво-червону блискучу лінію. І дорогу, що намотується на колеса.

Я вмію водити авто…

Здиування в душі змішується з прийняттям. Врешті, я заміжня… Хоч і не пам’ятаю цього…

— Поліно? — двері відчиняються ледь-ледь, так, аби той, що стоїть за дверима, міг зазирнути у шпаринку, але світло з коридору не потривожило мене. — Поліно, у вас все гаразд?

Він говорить пошепки, напевно, вважає, що я сплю. Дурнувате бажання сховатися, прикинутися сплячою, на мить затоплює мене, але я проганяю його геть.

— Я не сплю, заходьте.

Це лікар, той самий, що тільки-но говорив про мене з паном полковником. Схоже, він вже провів мого відвідувача, і тепер повернувся назад. Приємний чоловік і, здається, щиро турбується про мене… А я навіть імені його не знаю…

— Я можу дещо спитати? — мені дуже потрібно дізнатися, чи не брехливі мої відчуття. — Це, можливо, дивно, але… Ви не знаєте випадково, чи є в мене авто?

Лікар дивиться на мене дивним поглядом, в якому я не можу розібрати жодної емоції. Можливо, тому що він так і не вмикає світло в палаті, крім того нічника, що вже горить десь збоку.

— Не знаю, — врешті відповідає він. — але я можу подзвонити вашій подрузі і уточнити. А чому ви цікавитесь?

Як йому пояснити, що я підслухала їхню розмову, злякалася і цей страх виклика тінь згадки? Я не знаю і тому брешу.

— Я задрімала і мені наснилося, що я їду за кермом червоної машини. Я не вміла водити авто три роки тому, — мені страшно вимовляти це вголос, але я мушу. — А сон був таким реальним, я бачила кермо і як перемикаю швидкості…

— Механіка чи автомат? — лікар стає жвавішим.

— Механіка, — відповідаю не замислюючись. — П’ять швидкостей…

— Як ввімкнути задню? — швидко питає лікар.

— З нейтралки максимально вправо і назад, — відповідаю і лише потім розумію, що не знаю відповіді.

Але, виходить, що знаю…

— Схоже, то був не просто сон, — якось надто сумно відповідає лікар. — Зачекайте, я подзвоню Майї і перепитаю, але чомусь впевнений, що ви вмієте кермувати.

Він виходить геть, а я лежу і намагаюся позбутися дивного і лякаючого відчуття, що цей лікар, імені якого я знову не спитала, знає про мене дещо важливе. Дещо, що не принесе мені нічого хорошого…

***

Майя з’являється після обіду — усміхнена, з великим пакетом у руках. Вона ставить його на тумбу біля мого ліжка й струшує з плечей куртку, весело усміхаючись, ніби увійшла не до лікарняної палати, а до квартири, де відбувається вечірка. Хоча я не пам’ятаю того, як ми познайомилися і що нас об’єднує, але поряд із нею я почуваюся в більшій безпеці. Вона ніби місточок між мною-минулою і мною-теперішньою.

— Принесла тобі кілька речей із дому. Телефон, гаманець, косметичку. Лікар дозволив, — каже вона, розкладаючи все на тумбочці, і я бачу айфон останньої моделі, рожевий шкіряний гаманець, який, певно, коштує купу грошей, косметичку з лейблом Діору. Усе мені незнайоме. 

Я відкриваю гаманець і відчуваю легкий холодок, коли всередині, між банківськими картами  знаходжу водійські права. На фото — я, але трохи інша — дещо середньо між мною з двадцять п’ятого і мною з двадцять восьмого. Волосся  коротше, погляд упевнений, навіть зухвалий.

— Це мої права? — запитання найтупіше з усіх можливих. Але Майя не дивується з цього.