1. Не моє життя

Світло ріже очі.
Я примружуюсь, намагаюся зрозуміти, де я, але все довкола пливе — стеля, стіни, якісь силуети, білі, мов стерильні аркуші. Пахне ліками і хлоркою. Голова важка, немов наповнена піском.
Пробую поворухнути рукою, і вона слухається мене повільно, наче не моя.

— Тихіше, не поспішайте, — каже м’який жіночий голос поруч. — Все гаразд, Поліно. Ви в безпеці. Просто потрібно трохи відпочити. 

Я повертаю голову і бачу медсестру — приємну темноволосу жінку років сорока, з розумними карими очима, від яких розбігаються тоненькі промінці зморщок.
— Де я? — питаю, і мій голос звучить хрипко, ніби я не говорила тижнями.

— У лікарні, — спокійно відповідає вона. — Вас знайшли у вашому будинку, під дією наркотиків. Але не хвилюйтеся, зараз все буде добре. Ви були в комі, але вже прокинулися.

Я моргаю, намагаючись осмислити почуте.
— У якому будинку? — нарешті питаю. — Може, ви переплутали мене з кимось іншим? Я живу в однокімнатній квартирі. І я не вживаю наркотиків.

Медсестра лише м’яко посміхається, як до дитини, що марить.
— Вам треба відпочити. Лікар скоро прийде.

Я переводжу погляд на свої руки — і завмираю. Здається, нічого особливого — звичайний манікюр, але він заганяє мене в стан ступору. Вчора, засинаючи, я мала на коротко обстрижених нігтях звичайний прозорий лак. У магазині від нас вимагали косметику і манікюр у стилі нюд. А тепер на моїх руках справжній витвір мистецтва!
Не звичайний манікюр, а такий, який роблять у дорогих салонах: витончена форма, світло-бежевий лак, блискучі кристали біля основи нігтів.
А на безіменному пальці — обручка. Тонка, платинова, з діамантом, який відсвічує в лікарняному світлі. 

Мені стає страшно. Я щільно заплющую очі, сподіваючись, що це всього лиш сон, і зараз я прокинуся поряд з Артемом і розповім йому, яка дурня мені наснилася…

Але коли після паузи розплющуюсь — перед очима все та ж лікаорняна палата, пофарбована в ніжно-персиковий відтінок. 

Мене починає нудити.
— А можна дзеркало? — шепочу.

Медсестра простягає мені невеличке кишенькове люстерко. Я зазираю у нього — і не впізнаю себе.
Волосся довге, красивого каштанового відтінку, хвилясте, ідеально вкладене. Але я ж завжди була русявою, навіть ближче до “мишачого” кольору. Обличчя схудле, з чіткою лінією вилиць, з  іншим виразом, ніби хтось підмінив мене у сні.

Серце шалено  калатає у грудях.
Хто це? Що зі мною зробили? Розіграли — поки я спала, наростили нігті, вії, волосся, але ж не могли мене за одну ніч зробити значно худішою? Це нереально…
Я згадую свій останній день — магазин, натовп, дзвінок  Артема, вечеря… і все. Далі порожнеча.

— Як ви себе почуваєте? — питає медсестра.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, але не встигаю — у дверях з’являється молода дуже приваблива жінка у дорогому костюмі, з густими чорними кучерями. Її обличчя мені зовсім незнайоме.

— Поліно! — вона швидко підходить, торкається моєї руки. — Я так злякалася, ти навіть не уявляєш! Я не могла додзвонитися до Тіма, у нього телефон поза зоною! А тут мені кажуть, що ти в комі, що робити, куди бігти? Підключила кращих лікарів, на щастя, ти опритомніла, а от до Тіма я так і не додзвонилася…

— До кого? — питаю я, не розуміючи, що відбувається.

— До Тимофія, твого чоловіка, — каже вона, дивлячись на мене так, ніби я щойно видала невдалий жарт. — Ти що, й мене не впізнаєш? Я Майя, твоя краща подруга.

Я дивлюся на неї, на медсестру, на свою обручку — і відчуваю, як повітря стає густим, важким.
— У мене немає чоловіка, — кажу тихо. — І я вас не знаю.

Майя блідне.
— Поліно, ти мене лякаєш. У тебе ж весілля було… ну, два роки тому.

Я хочу розсміятися, але не можу. Замість цього мій погляд ковзає до стіни, де висить невеликий календар з логотипом клініки.
На ньому — великими літерами: 2028. І трохи меншими: Жовтень.На картинці нижче фото природи — золоті і червоні осінні гори.

Я вдихаю повітря важко, наче воно вмить стало густим.
Останнє, що пам’ятаю, — осінь двадцять п’ятого.
Виходить, три роки з мого життя просто стерто. Я нічого не пам’ятаю. Раніше бачила таке в кіно, і завжди думала — це неправдоподібний хід. Можна було придумати щось оригінальніше, ніж втрата героїнею пам’яті. 

Пальці судомно стискають ковдру.
Майя щось тараторить, кличе лікаря, а я сиджу, слухаю себе, своє дихання, серцебиття, які здаються чужими.
Тіло моє. Голос — мій. Але життя навколо зовсім не моє.

І найстрашніше — я зовсім не знаю, ким я була всі ці три роки…