Розділ 1 - "Скажи, про що говорить музика"

Це був сонячний день. Маленькі діти бігали по околицях шкільного подвір’я, дорослі і вчителі наглядали за ними з вікон, дверей, але пильно гляділи, щоб нічого лихого не сталося. Підлітки грали у теніс на шкільному майданчику, так як на великих перервах було робити нічого. Я чув з вікна як одна з дівчат кричала, що перемогла, але не впізнав голосу. Знав лише, що це моя однокласниця, бо тільки наш клас міг проводити там час. 

Мене звати Ватарі і я скрипаль. Багато де я виступав із своїм музичним інструментом, але з часом мені це набридло і я став тим, ким є зараз. Звичайний школяр, що протирає штани за партами, а не вражає людей на великій сцені. Все це сталося після смерті матері, яка навчила мене грі, на цій клятій скрипці. Якби не той день, то мама зараз б могла знову бачити мене на сцені, але ні…її більше немає. Тому і скрипки в моїх руках більше немає. Я носив її все позаду себе, але як спогад того самого дня. В той день я ненавидів все, що було згадкою про музику, ноти, інструменти. Все це було для мене вбивчим відчуттям.

Я сидів у музичному класі як на диво. Просто дрімав за партою. Я не хотів підходити ні до роялю, ні до скрипки. Навіть нотного зошита відкривати не хотів. Просто це єдине місце, де я можу бути один. Ніхто ніколи не приходить сюди. Всі ходять по коридорі, ніби не помічають цього класу. Це прекрасно, бо воно як рай для мене. 

Ви можете запитувати себе, чому я такий, але відповім я лише тишею. Я не звик розмовляти з людьми. Вони завжди запитують про музику. Хтось каже, що це гордість, хтось, що безглуздя, а хтось, що це жахливо. 

Уже був час прокидатися. Я повинен був іти до дому. На годиннику уже була шоста вечора. Якраз остання пара закінчилася і можна іти. Коли я вийшов до свого шкафчика, щоб перевдягнутися з шкільної уніформи, то на зустріч мені вибігла моя сестра Адель. 

 - Ватарі, ти уже до дому? – своїм ніжним голосом лише вона могла піднести мені настрій.

 - Так, я іду до дому. Приготую нам вечерю.

 - Добре, а можна я прогуляюся до дому з дівчатами?

 - Так, звісно, але пам’ятай, що до вечері ти повинна бути в дома.

 - Добре!

Вона уже далеко втекла, але гадаю вона почула моє прохання. Я піклувався про неї, ніби я й справді був батьком. Вона іноді могла забутися і сказати на мене так. Я любив її, бо після смерті матері у неї не залишилося нікого, як і у мене. Батько залишив нас коли її не стало, а інших рідних у нас у Токіо не було. Нам залишалося лиш одне. Помирати під плотом. 

Я став для неї тим, хто не дає їй померти з голоду, хто доглядає ї, хто пильнує її. Мені не потрібна була скрипка, мені потрібно було знати, що Адель в порядку. Так, можливо я і нудний, але так я хоча б встигаю забути на мить, що я коли небуть грав на такому інструменті.

Через кілька хвилин я уже був вдома. Трамвай довіз мене якраз вчасно. У будинку царювала тиша, але так було краще ніж слухати крики п’яного батька. Я приготувався готувати вечерю. Кілька смажених яєць і паста, яку я купив ще вчора було саме те, чого потребував її ненаситний апетит. Я знав, що вона зараз прийде і буде просити миску за мискою, тому приготував на чотирьох. Собі як завжди візьму одну, а їй залишу три, чи дві.

Уже через годину прийшла вона.

 - Братику, я в дома! 

Я був радий, що з нею все добре. Вона тишком зайшла на кухню і обійняла мене. Я відчув себе трішки незручно. Тоді я поклав вечерю на стіл і сів разом із нею. 

 - Смачного Адель.

 - Дякую і тобі.

Ми повечеряли. На диво цього разу все вийшло неперевершено. Я любив готувати, але іноді настрою не бувало. Доводилося виходити з положення. Вам мабуть цікаво де я беру гроші на продукти? Все просто. Я підробляю по вихідних на невеличкій роботі. Вона мені не дуже подобається, але я повинен жертвувати чимось. Я ремонтую скрипки. Так, я таке навіть роблю. За час що я вчився грати, я вивчив багато чого. Скрипка стала для мене ідеалом, але чим вона не є зараз. Заробіток був хороший, адже скрипка і знаряддя для її полагодження коштують не мало. Половина йшла на витрати для матеріалів, а половина нам. 

Настав час лягати спати. Адель як завжди сиділа у своєму мобільному телефоні і писала комусь. 

 - Хто на цей раз? – я зайшов тихенько у кімнату і запитав її.

 - Хлопець з мого класу – вона сказала це так спокійно.

 - Ммм, а це не він минулого тижня тобі писав?

 - Він, а що? Щось не так?

 -  Та ні, все гаразд, але гадаю тобі і йому пора лягати спати.

 - Не можу не погодитися, я сьогодні така вимучена, що готова вже закрити очі – вона легенько позіхнула. По ній було видно, що сон уже напав на неї. 

 - Тоді лягай. Пиши йому, що завтра буде можливість. 

 - Гаразд. Добраніч Ватарі, я люблю тебе!

Ці слова схопили мене за душу. Я не міг стримати сліз, тому вийшов з кімнати. Я сів на своє ліжко, прикривши обличчя долонями. Мені було так важко це все пережити. Я з шкіри вилазив, щоб навчитися грати, а тепер вилажу, щоб не дати і собі і їй загинути від бідності. Якщо я все залишу, то хто провідає її і мою могилу. Звісно ж ніхто.

Я ліг на ліжко і заспокоївся. Поряд зі мною лежала сумка, у якій я завжди носив скрипку. Я розстібнув її, але це було так важко зробити. Мене нудило від одного дотику. Може це дійсно моя гордість? Я витяг її. Так, не питайте мене, чому вона зламана. Все сталося дуже швидко. Я навіть не встиг подумати. Руки зробили все за мене. Я лиш доторкнувся до неї і почув як легко заграла струна, як миттю мене накрила хвиля темряви і я побачив сцену. На неї світило світло прожектора, люди дивилися прямо на мене. Скрипка була в руках розламана навпіл, а я стояв ніби мертвий, хоча вмер я тільки всередині. Я прокинувся і закричав. Я вже злякався, що розбудив Адель, але ні, вона міцно спала. Тоді я швидко засунув скрипку до сумки і ліг спати, щоб не бачити більше того клятого інструменту.