Розділ 11 Перевертні

Тереза

– Крістофе, як ти міг мені такого не повідомити! – дорікнув йому Стівен.

– Друже, просто ти був неуважний. Краще зіставляй факти. Сам же розповідав, що чув про клан маргай, а тут ще й документи її знайшлися. І сама кішка в наявності, – усміхався Крістоф.

Після засідання і засудження Кенвуда він значно повеселів і навіть виглядав молодшим.

– Стівен Джонсон, до ваших послуг, – представився він мені.

– Тереза Вернер.

– Я тобі ще пригадаю це, – пообіцяв він Крістофу. – А зараз вибачте, справи. Це в тебе закінчена робота, а мені ще лиса шукати.

З цими словами Стівен залишив нас.

– Ходімо, Терезо? – покликав мене Крістоф.

Але я нічого не відповіла. Лише з острахом дивилася на натовп перевертнів який нікуди не поспішав. Я б залюбки почекала, поки всі розійдуться. Нічого не могла з собою вдіяти. Я боялася всіх навколо і намагалася звести своє спілкування з оточуючими до мінімуму.

– Почекаємо поки всі розійдуться, – запропонувала я.

Я зараз із превеликим задоволенням обернулася б маргаєм. Але це був би найбоягузливіший вчинок у моєму житті.

– Боюся, чекати нам доведеться довго.

– Чому?

– Вони чекають тебе, – посміхнувся вовк.

– Мене? Навіщо? – злякано поглянула в очі перевертню.

– Ти єдина, хто вижив. Для них це важливо.

Всередині все похололо і мені захотілося знову обернутися маргай, щоб уникнути зайвої уваги до себе.

Крістоф зробив крок до мене і згріб мене в обійми. А я і не заперечувала. Вдихала такий рідний аромат хвої, який мене заспокоював. Підняла голову і опинилася небезпечній близькості до його губ. Я мов заворожена дивилася на них, борючись з бажанням спробувати їх на дотик. Отямся, Терезо! Зараз на тебе дивиться цілий натовп перевертнів, а ти думаєш про поцілунок!

– Терезо, ніхто не заподіє тобі шкоди. Більше ніколи. Я тобі обіцяю, – Крістоф схилився ще ближче до мене, а я закрила очі, щоб не бачити цих спокусливих губ і не зробити ще однієї дурниці.

Але слова Крістофа болісно відгукнулися всередині. Навіщо він це каже, адже вже завтра наші шляхи розійдуться і він не зможе виконати свою обіцянку!

– Добре, йдемо.

І ми пішли в той самий натовп перевертнів, який чекав на мене. Крістоф мене так і не відпустив, а й далі обіймав за талію притискаючи до свого боку. І від цієї підтримки мені стало напрочуд тепло на душі.

Першим до мене вийшов високий перевертень міцної статури. Він найбільше з усіх присутніх вселяв у мене страх. Його владна аура та упевнена поведінка, показували, що він відчував себе тут господарем.

– Терезо, я співчуваю вам. Те, що ви пережили, не можна осягнути. І хоч тепер вас є кому захистити, я все ж таки запропоную і свою допомогу. Якщо я зможу Вам чимось допомогти, звертайтеся, – повідомив він і вклав мені в руку свою візитівку.

Клаптик блиснув золотим тисненням і я ще більше впевнилася, що всі мої висновки були правильними.

Втім, не тільки він був таким владним та впевненим. Інакше й бути не могло. Тут залишилися лише голови кланів. На жаль, я не навчилася розпізнавати всіх за запахом, адже все своє життя ми сторонилися інших.

– Прийміть мої співчуття з приводу загибелі ваших рідних, – це вже інший. Набагато молодший від попереднього, я б дала йому років тридцять. – Я, як ніхто знаю, що таке втрачати свою родину. Залишив їх лише на тиждень, а коли повернувся… Усієї моєї родини більше не було. Лишився лише я… Дякую вам, що дали свідчення. Тепер Кенвуд отримає те, на що заслужив.

Я слухала цього чоловіка і безмежно співчувала йому, адже сама пережила подібне.

– Терезо, це Спенсер Роллаф із клану чорних лисиць.

– Чорні лисиці? – перепитала.

– Так, – усміхнувся Крістоф.

– Містере Роллаф, – почала я.

– Будь ласка, не треба цього офіційного тону. Звіть мене Спенсер.

– Спенсере, малий хлопчик з рудуватим волоссям то ваш син?

– Так, Вільям.

– Він живий. Я бачила, як він утік від Кенвуда. Той так і не зміг його знайти, – повідомила я важливу новину.

– Він живий? – лис поглянув на мого вовка і той кивнув.

– Ми вже розшукуємо його. Але додаткова допомога не завадить.

– Тоді я негайно зберу усіх своїх людей, – неймовірно зрадів Спенсер.

– Ми теж допоможемо, – майже одночасно озвалися ватажки кланів, які уважно слухали розмову.

Подальші розмови з перевертнями розтяглися на цілу годину, адже кожен хотів висловити свої співчуття та запропонувати допомогу. І за всіма цими розмовами я помітила, що почала звикати. До натовпу, до людей які були поруч зі мною. Я нарешті зрозуміла, що більше не одна. Ці люди були готові допомогти мені, хоча знали мене лише годину.