Розділ 9 Як все було

Тереза

– Я тобі згодом ще принесу, але зараз потрібно обговорити справи.

Так, справи! Завтра слухання, і я сама хотіла, щоб Кенвуда засудили до найвищої міри покарання.

– Терезо, розкажи, як ти опинилася у Кенвуда.

– Мені майже нічого розповідати. Ми з батьками жили відлюдькувато, у нас тут не було ні друзів, ні знайомих. Але Кенвуд якимось чином дізнався про нас. Одного зимового вечора він зі своїми ловцями приїхав до нашого будинку. Вони зловили всіх. Вижила лише я. Це було минулої зими.

Гадала, що мені буде важко розповідати, але це виявилося просто. Я хотіла нарешті поділитися своєю історією хоча б з однією живою душею. І добре, якщо моя розповідь допоможе засадити Кенвуда.

– Як він вас знайшов?

– Гадаю, що хтось йому розповів. У нього багато інформаторів, яким він щедро платить за інформацію.

– Так, це правда. Вони навели його на клан чорних лисиць, яких він винищив трохи раніше.

– Я бачила їх. Вірніше декого з них. Але молодшому лису вдалося втекти, – поділилася я секретною інформацією.

– Втекти? – здивовано перепитав Крістоф.

– Так. Лис виглядав кволим і Кенвуд приділяв йому менше уваги. Лис скористався цим і зумів утекти.

– А ти? Пробувала втікати?

– Я не могла. Кенвуд так розлютився після втечі лиса, що замовив оновлений ошийник-артефакт з більшим захистом і саме на мені його випробовував. Цей ошийник не тільки не дає можливості обернутися в людину, а й витягує сили та приховує запах. До речі, артефактів, що приховують запах у нього дуже багато. Вони є в будинку, якщо знати, що шукати.

– Ти ще щось бачила?

– Ні. Він тримав мене весь час у клітці. Вона, до речі, теж артефакт, який пригнічує силу волі та витягує енергію.

Помітила, як Крістоф стискав кулаки все сильніше після кожного нового речення.

– А ви спіймали артефактора? – звісно я раділа, що Кенвуд перебував у в’язниці, але хотіла щоб з ним опинилося якомога більше його спільників. Особливо той, хто створив такі небезпечні для перевертнів речі.

– Ні. Його не було серед гостей Кенвуда.

– Хтось мав прийти. Вони чекали важливого гостя. А прийшов… ти, – розгублено подивилася на Крістофа.

– Отже, артефактор виявився спритнішим. Ти його бачила? Знаєш хто він?

– Ні. Кенвуд лише розповідав про нього. Але навіть імені не називав.

Крістоф якийсь час мовчав, аналізуючи отриману інформацію.

– Поясни мені дещо, Теро. Як ваш клан опинився так далеко від рідних земель? Ви ж родом з Латинської Америки.

– Цього я не знаю. Батько казав, що нам терміново потрібно було поїхати. До Калгарі ми приїхали два роки тому. Батько все шукав якогось перевертня, який мав би нам допомогти.

– А що відбувалося в маєтку Кенвуда?

– Він досить часто запрошував гостей. Вони знущалися над перевертнями. Декого Кенвуд їм продавав. Деким просто хизувався, як от мною. Та жоден перевертень не витримував довго. Артефакти виснажували перевертнів, а поповнення резерву не було. До того ж нас постійно тримали у звіриній подобі, тому навіть нормально поїсти було важко.

– Він морив голодом перевертів?

– Ні, навпаки, він щодня пропонував нам їжу. Але їсти ми мали у звіриній подобі. Не всі погоджувалися на це. До того ж це те чого прагнув Кенвуд. Він вважав нас тваринами, які не мали права жити на землі. Для нього ми завжди були лише тваринами.

Крістоф слухав мою розповідь. Помітила, як напружилися його щелепи, ще трохи і він би почав скреготати зубами. І це занадто яскраво описувало емоції, що вирували в ньому.

Я говорила, говорила, говорила. Про те як проходили мої дні, і що я геть втратила надію на порятунок, що кожного разу, як Кенвуд діставав мене з клітки, я прощалася з життям і той день мав бути останнім.

Я більше не приховувала нічого. Вперше за майже рік говорила про свої страхи, відчай, безсилля й усі ті ночі, коли не вірила, що дочекаюся ранку.

Зараз я просто хотіла виговоритися, і мені байдуже було, кому. Крістоф виявився дуже хорошим слухачем.

– Теро, завтра відбудеться останнє слухання. Після нього Кенвуду та його спільникам винесуть вирок. Суддя більше не дасть нам часу. Такі були умови. У мене вже є за що його засудити. Але з твоїми свідченнями ми зможемо засадити його назавжди.

– Я згодна! – випалила я, навіть не дослухавши Крістофа.

– Значить, у справі з’явився новий свідок!

– Крістофе, – мовила я, і завмерла. Якось дивно було вимовляти його ім’я вголос, а не в своїх думках. – Я не дуже знаюся на судах, але ж потрібно наперед повідомляти про свідків. Навряд чи суддя дозволить незапланованого свідка.

– Теро, мені дозволять все, – прошепотів мені перевертень, а у мене перехопило подих від його слів.

– Тобі? – я зрозуміла, що все ж таки я чогось не знаю про цього вовка. – Не думаю, що звичайному прокурору можна отак порушувати встановлені норми слухання.