Розділ 7 Викриття

Крістофер

Нарешті я зловив цю хитрюгу. Скільки ж вона водила мене за носа! Я вже гадав, що божеволію! Де це видано, що перевертень запав на тварину! Боявся комусь зізнатися. Мене б просто засміяли! Та я і сам розумів абсурдність цього. Та ця кішка покою мені не давала. Ні вдень, ні вночі. Сам не знаю, чому я тоді підійняв її на руки в будинку Кенвуда. Але то був початок кінця. Мого кінця. Я пропав. Чим більше я проводив з нею часу, тим більше божеволів. І кому зізнатися, що якась тварина, хай і доволі рідкісна, зводила мене з розуму. Навіть Стівену не сказав. Своєму найкращому другу, з яким ми пройшли пліч о пліч пів життя.

Але з часом все стало на свої місця. Те слухання поставило остаточну крапку в моїх сумнівах. Як вона дивилася на Кенвуда. В її очах було стільки злості й ненависті. А потім почалася цікава вистава. Лише жінка могла придумати таке. Я милувався тим, як вправно вона все зробила. Потяглася, підняла морду догори. Спочатку нічого не зрозумів. Але помітив, як на обличчі Кенвуда з’явився переляк. Чого б це він? Довго спостерігав, доки не допетрав. Ця мала кицька показувала йому, що вона без ошийника! І саме це злякало його. А отже... Я не божевільний, і з цією кішкою справді не все так просто. І я вирішив розгадати таємницю плямистої кішки.

Вдома вона вирішила поганяти. А я хіба проти? Завжди за! От тільки ця бешкетниця не розрахувала і з розгону врізалася у мій бік. Ніби мале дитя. Ця, здавалося б, невинна думка тоді неабияк наполохала мене. А якщо вона насправді дитя? Он яка маленька. Хоча ні, ту виставу в залі засідань не могла розіграти дитина. Що вона перевертень, я вже не мав сумнівів. Мій вовк здатен винюхати все, що завгодно і під час тієї погулянки вловив ледь відчутний аромат магнолії, який наступного дня я вже відчув і у людській подобі.

Залишилося придумати, як змусити її видати себе. Я вже зрозумів, що сама вона не поспішала показуватися мені. А ще мене надто турбувала її відмова від їжі. Я помітив, що під хутром вона була надто худою, та й лікар казав про виснаження.

Що ж, на цьому можна зіграти. А що любить більшість дівчат? Звісно, солодощі. Тож залишив її наодинці з вечерею, сподіваючись, що вона бодай чимось себе видасть.

Видасть? Як би не так. Та картина, що відкрилася мені, коли я вийшов із душу, була просто безцінною. Я ледь не розреготався від її вигляду. Вся морда перемазана кремом, а з пащі стирчав хвостик від вишні. А як вона потім виплюнула ту вишню! Це треба було бачити. Що ж, вистава була зарахована.

А оскільки бажаного я не отримав, то вирішив повторити цей трюк на сніданок. І що? Вона знову повелася. Хоча цього разу обійшлося без вишні. І все б було добре, аби я не дізнався дещо важливе.

Вранці приходив Стівен. Як і обіцяв, він наказав перекопати усю земельну ділянку навколо маєтку Кенвуда. І перші результати не забарилися. Документи перевертнів, яких замордував Кенвуд. Всіх до одного. І яким було моє здивування, коли серед них я побачив документ Терези Вернер. Маргай. Двадцять років. Все кицюню, тепер ти моя і ніщо тебе не врятує. Догралася моя плямиста зваба.

І от переді мною на столі сиділа кішка з перемазаною кремом мордою. І не збиралася нічим себе видавати. Що ж, тепер мій хід.

– Бачу, тобі сподобалися тістечка, Терезо, – навмисно наголосив на її імені, щоб побачити її реакцію.

А вона й не забарилася. Кішка підібралася і завмерла. І я побачив переляк у її очах. Вона не очікувала, що я знаю, хто вона. Тереза. Їй пасувало це ім’я. І я радий, що нарешті розкрив її таємницю.

– Обернися, – мовив я. – Я знаю, що ти маєш достатньо сил на це.

Хотів якнайшвидше побачити її. Згребти в свої обійми і сховати від усього світу. Але Тереза не поспішала обертатися.

Вона задкувала, зістрибнула зі столу, мить – і переді мною вже стояла дівчина в трохи завеликому худі та джинсах. Сильно виснажена та втомлена. А ще неймовірно вродлива. Величезні світло-карі очі злякано зиркали на всі боки, шукаючи порятунку. Але його не було, принаймні в тому розумінні, в якому вона його бачила.

– Можеш навіть не думати втікати, – попередив її. Немає чого витрачати сили на дурниці.

Зробив крок до неї. Стрепенулася.

– Не підходьте! – вигукнула вона і я почув, як шалено калатало її серце.

– Я тебе не скривджу! – заявив я й підійшов ще на крок.

– Ні, – вона мотнула головою й відступила, але вперлася в стіну.

– Терезо, йди до мене.

Такі прості слова лякали її, але відступати вже було нікуди. Вона на мить заплющила очі і я скористався цим. Зробив два кроки і опинився поруч з нею, а наступної миті згріб її у свої обійми.

– Відпустіть! – ожила моя кицька, але вже пізно.

Вона моя, і я нізащо її не випущу. Маленькі кулачки лупили мене в груди, але то нічого. Вже за хвилину вона затихла. Чув як вона принюхувалася до мене і зрозумів, що їй подобався мій запах. А наступної миті вона затамувала подих. Ну як мале дитя. Ніби це могло її врятувати.

– Це тобі не допоможе, – прошепотів їй на вушко і почув як пришвидшилося її дихання.

Через хвилин п’ять вона нарешті розслабилася.

– Все добре, моя маленька.

Вона вже не пручалася, просто застигла в моїх обіймах. І це добре. Її сил не вистачить на таке, вона ж досі не відновилися повною мірою. До речі, про це.