Розділ 7

Нарешті я зловив цю хитрюгу. Скільки ж вона водила мене за носа! Я вже гадав, що божеволію! Де це видано, що перевертень запа́в на тварину! Боявся признатися комусь. Мене ж просто засміють! Та я і сам розумів абсурдність цього. Та ця кішка покою мені не давала. Ні вдень ні вночі. Сам не знаю, чому я тоді підійняв її на руки в будинку Кенвуда. Але то був початок кінця. Мого кінця. Я пропав. Чим більше я проводив з нею часу, тим більше божеволів. І кому признатися, що якась тварина, хай і доволі рідкісна, зводить мене з розуму. Навіть Стівену не сказав. Своєму найкращому другу, з яким ми пройшли пліч о пліч пів життя.

Але з часом все стало на свої місця. Те слухання поставило остаточну крапку в моїх сумнівах. Як вона дивилася на Кенвуда. В її очах було стільки злості і ненависті. А потім почалася цікава вистава. Лише жінка могла придумати таке. Я залюбувався, як вправно вона все зробила. Потяглася, підняла морду догори. Спочатку нічого не зрозумів. Але помітив, як на обличчі Кенвуда з’явився переляк. Чого б це він? Довго спостерігав, доки не допетрав. Ця мала кицька показувала йому, що вона без ошийника! І саме це злякало його. А отже... Я не божевільний і з цією кішкою справді не все так просто. І я вирішив розгадати таємницю плямистої кішки.

Вдома вона вирішила поганяти. А я хіба проти? Завжди за! От тільки ця бешкетниця не розрахувала і з розбігу в’їхала мені в бік. Ніби мале дитя. Ця здавалося б невинна думка так мене наполохала тоді. А якщо вона насправді дитя? Он яка маленька. Хоча ні, ту виставу в залі засідань не могла розіграти дитина. Що вона перевертень, я не мав сумнівів. Мій вовк може винюхати все, що завгодно і тої погулянки вловив ледь відчутний аромат магнолії, який наступного дня я вже відчув і у людській подобі.

Залишилося придумати, як змусити її видати себе. Я вже зрозумів, що сама вона не поспішала показуватися мені. А ще мене надто турбувала її відмова від їжі, адже помітив, що під хутром вона занадто худа, та й лікар казав про виснаження.

Що ж, на цьому можна зіграти. А що люблять дівчата? Звичайно солодощі. Залишив її один на один з їжею в надії, що вона себе чимось видасть.

Видасть. Як би не так. Та картина, що відкрилася мені, як я вийшов з душа, це було дещо. Я ледь не розреготався від її вигляду. Вся морда перемазана кремом, а з пащі стирчить хвостик від вишні. А як вона потім виплюнула ту вишню! Це треба було бачити. Що ж вистава була зарахована.

А оскільки бажаного я не отримав, то вирішив повторити цей трюк на сніданок. І що? Вона знову повелася. Хоча цього разу обійшлася без вишні. І все б було добре, аби я не дізнався дещо важливе. Вранці приходив Стівен і він, як і обіцяв, досконально прийнявся переривати всю земельну ділянку біля будинку Кенвуда. І вже отримав перші знахідки. Документи перевертнів, яких замордував Кенвуд. Всіх до одного. І яким було моє здивування коли серед них я побачив документ Терези Вернер, маргай, 20 років. Все кицюню, тепер ти моя і ніщо тебе не врятує. Догралася моя плямиста зваба.

І от переді мною на столі сидить кішка з перемазаною кремом мордою. І не збирається нічим себе видавати. Що ж, тепер мій хід.

– Бачу тобі сподобалися тістечка, Терезо, – навмисно наголосив на імені, щоб побачити її реакцію.

А вона й не забарилася. Кішка підібралася і завмерла. І я побачив переляк в її очах. Вона не очікувала, що я знаю хто вона. Тереза. Їй йде це ім’я. І я радий, що нарешті знаю все.

– Обернися, – мовив я. – Я знаю, що ти маєш достатньо сил на це.

Хотів якнайшвидше побачити її. Згребти в свої обійми і сховати від усього світу. Але Тереза не поспішала обертатися.

Ось вона задкує, зістрибує зі столу, мить і переді мною стоїть дівчина в трохи завеликому худі та джинсах. Сильно виснажена та втомлена. А ще неймовірно вродлива. Величезні світло карі очі злякано зиркають на всі боки, шукаючи порятунку. Але його немає, принаймні в тому розумінні в якому вона його бачить.

– Можеш навіть не думати втікати, – попередив її. Немає чого сили витрачати на дурниці.

Зробив крок до неї. Стрепенулася.

– Не підходьте! – вигукнула вона і я почув, як шалено калатається її серце.

– Я тебе не скривджу! – заявляю їй і підходжу ще на крок.

– Ні, – мотає головою і відходить, але впирається в стіну.

– Терезо, йди до мене.

Такі прості слова її лякають, але відступати вже нікуди. Вона на мить закриває очі і я користуюся цим. Роблю два кроки і опиняюся поруч з нею, а наступної миті згрібаю її в свої обійми.

– Відпустіть! – ожила моя кицька, але вже пізно.

Вона моя і я нізащо її не випущу. Маленькі кулачки луплять мене в груди, але то нічого. Вже за хвилину вона затихає. Чую як вона принюхується до мене і відмічаю, що їй подобається мій запах. А наступної миті вона затамовує подих. Ну як мале дитя. Ніби це її врятує.

– Це тобі не допоможе, – шепочу їй на вушко і чую як пришвидшується її дихання, і вона нарешті розслабляється в моїх обіймах. – Все добре, моя маленька.

Вона вже не пручається, просто застигає в моїх обіймах. І це добре. Її сил не вистачить на таке, вона ж досі не відновилися в повній мірі. До речі про це.

– Терезо, що перше сніданок чи душ? – запитав я кішку.

– Я зіпсувала Ваш сніданок, – ледь чутно мовила вона.