Розділ 5 Ошийник

Тереза

Я лежала на руках у чоловіка і навіть не дихала. Цей перевертень давав мені надію. Надію на те, що я могла звільнитися від цього остогидлого ошийника, який забирав усі мої сили. Звільнитися від кайданів, які щосекунди нагадували мені про миті перебування в полоні Кенвуда. А коли під його пальцями клацнув замок, я здивовано поглянула на перевертня, не вірячи в те, що сталося.

Він обережно зняв ошийник, а я відчула неймовірне полегшення. Невже я тепер зможу обернутися? Звісно, не одразу, але все ж!

У голові вже складалися плани втечі, яку я тепер зможу здійснити, тільки-но відновляться сили. Тоді я зможу обернутися й почати нове життя. Подалі звідси. Схоже, знову доведеться втікати. Але то все дрібниці. Головне – я вільна. Поглянула на перевертня. Відносно вільна. Спочатку здихаюся вовка.

– Тобі стало краще? – помітив зміни перевертень.

Він ще питає! Аякже. Я ж одинадцять місяців носила його, не маючи змоги скинути й обернутися.

– Може, ти ще й поїси?

Фиркнула. Звичайно, поїм, але не зараз. От наберу сил, щоб обернутися і потім уже наїмся. Досхочу. У людській подобі, а не маргай.

– Гаразд. Це я заберу, а зараз – у душ і спати.

Так. Забирай подалі, щоб очі мої не бачили цього ошийника. А спати – хороша ідея. Треба ж відновити сили, а сон це робить найкраще.

Із душу перевертень вийшов, як і попередні рази, голий. Замружилася і перечекала доки він вмостився. А потім він як завжди, згріб мене в обійми. А я й не заперечувала. Ейфорія повністю заволоділа мною. Я просто не могла повірити, що я позбулася цього ошийника і тепер маю хоч і туманне, але майбутнє. Але раптом на зміну ейфорії прийшов страх. А що, як я обернуся прямо тут, у ліжку, в обіймах цього оголеного перевертня? Ця думка не давала мені спокою. Тому я всю ніч крутилася, не в змозі заснути.

А на ранок прокинулася й швиденько заховалася. Але всі мої хвилювання виявилися марними. Резерв ледь наповнився, і я ще не мала змоги обернутися.

– Кицю, а йди-но до мене, – згадав про мене перевертень. – Підеш сьогодні зі мною. Ти ж у мене вихована киця? – запитав він витягаючи мене з моєї схованки під ліжком.

Вихована? До чого тут це? Куди це він надумав мене відвести? Я б краще вдома посиділа. Але хто б мене спитав, чого я хочу. Перевертень уже одягнувся і навіть накинув пальто. Ото він швидкий! Посадив мене за пазуху і швиденько побіг до машини.

Я спочатку пручалася, але, вловивши такий знайомий запах хвої, заспокоїлася. Він дивним чином мене заспокоював. Це було добре й погано. Адже я ще ніколи так не реагувала на запах іншого перевертня.

– Крістофе, ну нарешті! – вигукнув чоловічий голос, коли ми зайшли до будівлі. – Засідання от-от почнеться, а тебе немає!

– Стівене, скажи, що ти щось знайшов, – мовив мій перевертень.

– Нічого!

Швидкі кроки, грюкіт дверей і тиша. Весь цей час я сиділа за пазухою у перевертня і носа не потикала. Бо мій ніс вже вловив купу чужих запахів, які мене насторожували й лякали.

Але довго залишатися непомітною мені не дали. Крістоф, як виявилося, – саме так звуть мого перевертня, обережно дістав мене й посадив на стіл.

– Вона справді маленька, – мовив світловолосий перевертень. Стів. Його запах я вже чула в будинку Кенвуда.

Ох, схоже, перевертень приніс мене до себе на роботу. Цікаво, ким він тут працює? Якийсь дрібний слідчий? Хоча будинок у нього величезний, та й власний водій… Щось не сходилося.

– Потрібно знову все оглянути, – наполягав Крістоф.

– Та мої хлопці вже другу ніч там копають! Та й ми з тобою перерили все.

– Копати! Потрібно копати! Ось воно! – вигукнув перевертень. – Перекопайте весь двір у маєтку Кенвуда.

– Ти з глузду з’їхав! Ти хоч знаєш скільки там гектарів?

– Знаю, Стівене! Тому й прошу, візьми стільки хлопців, скільки треба і перекопайте весь двір як слід. Відчуваю, що там щось є. Часу у вас до наступного засідання.

– Ти гадаєш, буде наступне засідання?

– Буде, я дещо придумав, щоб виграти час.

– Добре, вважай вже почали копати.

– Ну що, кицю, – звернувся до мене перевертень, – ходімо на засідання?

Що? Це він мене притягнув на слухання справи Кенвуда? Ні, я не хочу. Хоча... Ситуація змінилася і цього разу на мою користь. До того ж мені є що показати своєму мучителю.

«Пішли, вовчику!» – уперлася лапами йому в груди, показуючи, що готова йти з ним.

Зал засідання був просто величезним. І усі місця займали перевертні. Їх було так багато. І, як я встигла відчути, всі вони були з різних кланів. Це налякало мене ще більше і я міцніше притисла вуха до голови. Від такого різноманіття запахів мені ставало не по собі.

Крістоф помітив мій стан і почухав за вушком, а потім висадив на стіл за який і сам сів. Не знала, що на слуханнях можна отак приносити тварин. До речі, тепер я зрозуміла, що мій перевертень ніякий не слідчий, а прокурор обвинувачення.