Розділ 4 Розслідування

Крістофер

– Як успіхи? – запитав я у Стівена, влітаючи до його кабінету й на ходу знімаючи пальто.

– Вночі ще раз обшукали весь маєток, але так нічого й не знайшли. Ніяких слідів перевертнів, як і доказів того, що Кенвуд якось пов’язаний зі зникненням клану чорних лисиць.

– Потрібно шукати далі. Розібрати будинок по цеглинках, але знайти докази його причетності! Має щось бути! Якісь речі, записи, документи, врешті-решт, – вигукнув я.

– Не забувай, з ким ми маємо справу. Кенвуд – вельми впливова особа в Альберті. Хто-хто, а він-то точно замів усі сліди.

– Забудеш тут. Ти знаєш чого мені вартувало домогтися арешту Кенвуда? На кону стоїть занадто багато. І я зараз хвилююся не за наші з тобою посади. Безпечне існування перевертнів Канади може бути під загрозою. Слухання вже завтра, а ми нічого не маємо.

– Чому так швидко? – здивувався Стівен.

– Це була одна з умов видачі ордера, з якою я погодився. Сподівався, що ми знайдемо щось у маєтку.

– Мої хлопці передивилися кожен клятий папірець у цьому маєтку і не знайшли жодної згадки про перевертнів, не вловили жодного їхнього запаху. Як і не відшукали жодної речі, що могла належати перевертням. Ти ж розумієш, що це означає?

– Щось приховує ті кляті запахи. Аби лише зрозуміти, що саме. А що там з кліткою? – раптом згадав я.

– Її перевірили наші спеціалісти, але цього замало. Потрібно долучати знавців артефактів, лише вони зможуть сказати щось напевно.

– Є в мене один знайомий на прикметі. Зателефоную йому. Стівене, потрібно ще раз обшукати маєток. Там мають бути сховки.

– Крістофе, змилуйся, хлопці лише пів години тому пішли відсипатися після нічних обшуків. Хай вони відпочинуть.

– Нехай, – погодився я. – А ми з тобою на що? Збирайся!

– Сумніваюся, що ми щось знайдемо, – бідкався Стівен, натягуючи пальто. – Кенвуд не дурень, щоб залишати компрометуючі докази у своєму будинку.

– Але він не міг знати, що я отримаю ордер на його арешт.

– Не недооцінюй Кенвуда. У нього всюди є зв’язки.

– Гадаєш, за десять хвилин хтось встиг повідомити йому про це? – усміхнувся я.

– Ти хочеш сказати, що ми почали операцію не маючи ордера? – закляк Стівен.

– Друже, на момент арешту ми його мали.

– Тільки доказів не маємо. Хіба що твоя кішечка заговорить, – засміявся Стівен.

– То, виявляється, не кішка, а маргай, – виправив я його.

– Маргай, – задумався Стівен. – Слухай, я щось чув про клани маргай у Латинській Америці.

– Ми в Канаді, друже. Тут немає ніяких кланів маргай. Я б першим про це дізнався.

– Так, справді. То ти вирішив її лишити в себе?

– А куди її дівати? Їй і так перепало від Кенвуда. Вона така перелякана, до того ж виснажена.

– Вона, до речі, свідок у справі, – посміхнувся Стів, впоравшись нарешті з пальтом.

– От і впиши її до свідків.

– І як ти собі це уявляєш? Плямиста кішка? Маргай? Чи як? – допитувався Стівен. – Я розумію, що ти з суддею посмієтеся над цим, але мене по голові за такі жарти не погладять.

– Поки що просто додай ще одного свідка. Ходімо, Стівене. Не будемо гаяти час. Слухання вже завтра!

За пів години ми були в маєтку Ларса Кенвуда. Його було не впізнати. На заміну ідеальному порядку, який я бачив тут ще учора, прийшов хаос. Всі речі були вивалені, перебрані й прискіпливо вивчені. Хлопці Стівена попрацювали тут на славу.

Але сьогодні всі ці папери й речі мене не цікавили. Я не сумнівався, що Стівен зі своїми людьми передивилися тут усе досконало і не один раз. Мене цікавили таємні схованки, які, напевно, були в маєтку. Цим ми й зайнялися, витративши на пошуки весь день.

Повернувся додому пізно. Хоч ми й знайшли у будинку декілька схованок, але там не було нічого вартого уваги. І знову повернулися до того, з чого почали. Але ж так не могло бути! Кенвуд завжди тримав у будинку перевертня, для розважання його особливих гостей. Хіба що останнього вже не було серед живих, а нового він ще не дістав? Могло бути і таке. Невже я промахнувся і тепер доведеться відпустити його? На жаль, пред’явити йому поки що було нічого.

Зайшов у кімнату і ввімкнув світло. Вперся поглядом у маргай, яка влаштувалася на ліжку і вивчала мене. Кенвуду можна було пред’явити хіба що жорстоке поводження з тваринами і продаж рідкісних тварин. Треба принаймні цим скористатися, щоб бодай трохи виграти час для розслідування. Але не цих обвинувачень чекає суддя! Зовсім не цих!

– Може, ти щось з’їси?

Відвернула морду. Ні, так не годиться. Вона ж виснажена, а їсти не хоче! Чи не може?

– Хочеш взагалі злягти?

Погладив її по голові. Таке м’яке хутро. Знову намацав ошийник, який мене неабияк турбував.

– Іди до мене ближче, спробую це зняти.

Киця піднялася й таки послухала мене. Підповзла ближче, а потім взагалі осміліла й залізла мені на руки.