Розділ 3 Прогулянка

Тереза

Я прокинулася з такою легкістю, якої давно вже не відчувала. Звісно, обернутися на людину я так і не могла, але те, що вчорашній день я провела поза кліткою, додало мені сил. Перевертень ще спав. А я, відкривши очі, побачила, що уткнулася носом в його груди. Вдихнула неймовірний аромат хвої і швидко відсунулася від нього. Не подобалося мені, як його запах впливав на мене. Якщо так і далі буде, то він вже сьогодні буде мені живота чухати.

Е, ні! Годі тут відпочивати. Щось я геть розслабилася та довірилася цьому перевертню. Я вже не полонянка, а значить, потрібно шукати способи втечі.

Підповзла до краю ліжка і поглянула донизу. Високувато, якщо брати до уваги мою хвору лапу. Я довго кружляла біля краю ліжка, приміряючись до стрибка і коли врешті наважилася стрибнути, мене прямо в польоті схопили міцні руки.

– Хочеш погуляти? – запитав перевертень, саджаючи мене назад на ліжко. – Почекай, я зараз зберуся.

«Оце так халепа! Я навіть із ліжка зістрибнути не в змозі. Про який план втечі мова?»

Перевертень швидко натягнув штани, схопив мене на руки і поніс до дверей. Я принишкла на руках і лише заворожено спостерігала.

«Чоловіче, ти, може, вдягнешся? Там усе ж таки зима!»

Але хто ж мене почув. Він вже вибіг на вулицю і кинув мене в кучугуру снігу.

– Хоч ти і не місцева, але бачу що сніг тобі до вподоби, – заявив перевертень коли я вилізла з кучугури і почала обтрушуватися.

«Сніг-то до вподоби, але шерсть я все ж таки мочити не любила!» – обурювалася я.

Повернула морду до перевертня і заклякла. На його місці стояв велетенський сірий вовк, який з інтересом спостерігав за мною.

Інстинкти взяли гору і я миттю чкурнула до найближчого дерева. Подерлася на самісінький його вершечок, який зігнувся під моєю вагою і тепер я висіла вниз головою.

– І чого ти злякалася? Невже перевертнів ніколи не бачила?

Таких величезних і грізних не бачила.

Відкрила очі й зустрілася поглядом з перевертнем, який уже був у людській подобі і вивчав мене.

А тут було, що вивчати. Вся шерсть стояла дибки, величезні очі, які з жахом дивилися на перевертня і серце, яке так і норовило вискочити з грудей. Лапи з останніх сил трималися за тонку гілку, яка от-от мала переломитися під моєю вагою.

Почала чимдуж переставляти лапи, щоб уникнути падіння. Ще трохи, і я приземлилася в пухку кучугуру снігу. Звідки мене одразу витягнув перевертень і посадив на доріжку.

– Нагулялася? Тепер посидь тут. Я піду лапи розімну, – мовив він і побіг, на ходу обертаючись вовком.

Я лише провела його сумним поглядом. Колись і я так могла бігати і насолоджуватися звіриною подобою. Зараз же вона стала для мене в’язницею.

Розпласталася на доріжці і прикрила очі. Досить із мене на сьогодні пригод. Набігалася. І не помітила, як до мене підкрався вовк і ткнувся носом мені в бік. Миттю схопилася на лапи й зашипіла.

– Е, ні! – переді мною вже сидів чоловік, – тобі доведеться примиритися з моїм вовком інакше ми не зможемо мирно жити.

Може, я й не хочу з тобою жити. Надумав собі й вирішив все за мене. Мені б ошийник зняти, а потім і сліду мого тут не буде. Рік, проведений у клітці, навчив мене нікому не довіряти. Навіть таким симпатичним, як ти. Хоча про що це я? Ні, перевертень був дуже симпатичним, але чому це мене хвилювало?

– Добре, ходімо до будинку, – він знову підняв мене на руки і заніс до своєї спальні.

Так я геть забуду, як ходити самотужки. У Кенвуда сиділа в клітці, а перевертень постійно на руках носить. Але поки лапа не загоїлася, то я не заперечувала.

Сам він пішов у душ, а мене залишив на ліжку. А коли двері ванної відчинилися я поспішила замружитися, бо він знову був голим! Що за дурна звичка? Міг би зважити на мене і одягнутися. Все ж не сам у кімнаті. Схоже, мої молитви були почуті! Перевертень швидко одягнувся і знову протягнув до мене свої величезні руки. Посадив на стіл саме тієї миті, як до кімнати увійшов лікар.

– Як моя пацієнтка? – запитав він, схиляючись наді мною.

– Показала вправність у лазінні по деревах. З чого можу зробити висновок, що твої ліки творять дива і лапа її вже не турбує.

«Ага, не турбує! Ти б сам кинувся навтьоки, аби побачив такого велетенського вовка, – знову обурювалася я. – Не турбує! Бач, що придумав! Ще й як турбує!»

– Це добре. Але ще один укол не завадить.

Хоч і обіцяла показати лікарю свої зубки, але цього разу стрималася. Все ж таки його ліки дійсно швидко поставили мене на лапи.

Пересадивши мене на ліжко, Крістоф із лікарем покинули спальню, залишивши мене сам на сам з моїми роздумами.