Розділ 2 Порятунок чи полон

Тереза

Я вже прокинулася, але очі відкривати не поспішала. Вперше за останній рік я виспалася і більше не відчувала тривоги. Це було дивне, давно забуте відчуття безпеки. І мені хотілося продовжити цей момент якомога довше.

Але вдовольнитися ним повною мірою я не встигла, потрібно було повертатися до реальності. У пам’яті сколихнулися останні події і моє ефемерне відчуття спокою зникло.

Відкрила очі. Я лежала посеред велетенського ліжка, яке навіть для моїх людських розмірів було великим, не те що для маргая. Від м’якої постелі йшов ледь вловимий аромат хвої. У пам’яті знову сколихнулося відчуття, що я вже десь відчувала цей аромат. Я була надто виснаженою, щоб згадувати такі деталі. Та й загалом я погано пам’ятала події останніх місяців. Але це й на краще.

Раптом двері до кімнати прочинилися і на порозі з’явився він. Перевертень, який врятував мені життя. І я миттю пригадала, що це він пахнув хвоєю. Отже, це була його кімната і я лежала в його ліжку.

– Ти прокинулася, – посміхнувся перевертень і сів на край ліжка.

Я лише ошелешено за ним спостерігала. Його поява миттю привела мене до тями. Згадалися всі нещодавні події. Але я, як і раніше, не знала, чого очікувати від цього перевертня. Його мотиви були для мене загадкою.

– Як ти себе почуваєш? – запитав він і протягнув до мене руку.

Я нащетинилася й зашипіла на перевертня. Хоч ні у словах, ні в його тоні я не вловила нічого злого, але вже за звичкою почала задкувати, щоб не потрапити до його рук. Це виходило в мене вкрай погано, лапи загрузали у ковдрі і я просто борсалася в постелі.

– Гаразд, – посміхнувся перевертень, оцінивши мої невдалі спроби втечі. – А їсти ти хочеш? – запитав він і поставив на підлогу котячу миску з їжею.

«Фу, як принизливо! Сам з котячої миски явно не їси. Та ще й із підлоги», – обурювалася я, але ніс таки вловив смачні аромати.

Так, їсти я дуже хотіла. Настільки, що навіть шлунок звело в голодному спазмі від ароматів, що долинали з миски. Але я не могла! Не могла їсти у звіриній подобі. Не могла себе пересилити. Оскільки саме цього домагався Кенвуд. Довести, що перевертні звірі, а не люди. Я ладна була вмерти, аніж зробити те, чого хотів досягти мій тюремщик. Я сама себе морила голодом, відмовляючись від їжі кожного разу, коли мені її пропонували. Найдивнішим у цій ситуації було те, що Кенвуд сам двічі рятував мене, коли я зовсім заслабла і була надто кволою. А після того періодично вливав мені до пащі якісь ліки, які підтримували мене весь цей час. Адже він ще не награвся зі своєю «домашньою» тваринкою.

– Давай допоможу, – перевертень знову протягнув до мене руки помітивши, що я принюхуюся до їжі.

Попереджувально загарчала. І, високо підіймаючи лапи, щоб знову не заплутатися у ковдрі, перейшла на інший бік ліжка.

– Отже, їсти ти не будеш, – правильно зрозумів мене перевертень і знову сів поруч зі мною, обійшовши ліжко. – Тобі б не завадило поїсти, а то ти така маленька й невагома.

Ну не така я й маленька. Мені вже двадцять років. Але у подобі маргая я дійсно схожа на велику кицьку. І хоч домашніх плямистих кішок не існувало, усі саме так мене й сприймали. Як кішку, а не як перевертня. І цей перевертень такий самий, як і решта. Він не знав, ким я була насправді. Хоча воно й не дивно. У цій провінції Канади ми жили лише два роки, тоді як нашою батьківщиною була Латинська Америка. Саме звідти ми і переїхали – вірніше, втекли – два роки тому. І навряд чи в Канаді хтось чув про клани маргаїв.

Згорнулася клубочком і прикрила очі. Лише зараз я усвідомила одну важливу річ. Насправді нічого не змінилося. І я, як і раніше, була полонянкою Кенвуда. І не важливо, що поруч його не було. Цей чоловік не знав, що я перевертень, а тому тут я помру від виснаження навіть швидше, ніж у маєтку Кенвуда.

Але перевертень вирішив так просто не здаватися. Несподівано його долоня опустилася на мою голову і я відкрила очі.

– Тобі щось болить? – запитав він, а сам почав чухати мене за вушком. – Я покликав лікаря, він тебе огляне.

Його пальці перебирали моє хутро, а я навіть дихати перестала. Це було так незвично! Я й не знала, що це може бути настільки приємно. Трохи розслабилася, і вже ледь не замуркотіла!

«Так, Теро, візьми себе в руки! Ти ж не якась там кішка! Ти перевертень!»

Він опустив руку трохи нижче і раптом відчув під своїми пальцями ошийник. Його можна було лише нащупати, адже за моїм хутром він був ледь помітним.

– А це що в тебе таке? – перевертень схилився наді мною, щоб розгледіти ошийник. – Цікава річ, – мовив він після вивчення. – І незвичайна, – на його обличчя набігли тіні, від чого він стало виглядати суворішим. Але до того грізного перевертня, яким він постав переді мною вперше, йому було ще далеко.

Ошийник і справді був незвичайним! Кенвуд був напрочуд завзятим колекціонером і він не шкодував грошей на своє задоволення. Мій ошийник був артефактом і саме він був причиною всіх моїх проблем. Цей артефакт не тільки не давав мені змоги обернутися в людину, а ще висмоктував енергію та приховував мій запах. Саме тому цей перевертень досі вважав мене звичайною кішкою.

– Доброго вечора, Крістофе, – раптово почулося від дверей і я від несподіванки сіпнулася. Ошийник, який досі утримував перевертень, боляче врізався в шию і я заскимліла від болю.