Розділ 2

Я вже прокинулася, але очі відкривати не поспішала. Вперше, за останній рік я виспалася і зараз не відчувала тривоги. Це дивне, давно забуте почуття, коли ти знаходишся у безпеці. І мені хотілося продовжити цей момент якомога довше.

Але вдовольнитися ним в повній мірі я не встигла, потрібно було повертатися до реальності. В пам’яті сколихнулися останні події і моє ефемерне відчуття спокою зникло.

Відкрила очі. Я лежала посеред велетенського ліжка, яке і для моїх людських розмірів було великим, не те що для маргай. Від м’якої постелі йшов ледь вловимий аромат хвої. В пам’яті знову сколихнулося відчуття, що я вже десь відчувала його. Але мій організм був добряче виснаженим, щоб згадувати такі деталі. Та й загалом я погано пам’ятала події останніх місяців. Але це і на краще.

Раптом двері в кімнату прочинилися і на порозі з’явився він. Перевертень, який врятував мені життя. І я миттю пригадала, що це він пахне хвоєю. Виходить, що це його кімната і я зараз лежу в його ліжку.

– Ти прокинулася, – посміхнувся перевертень і сів на край ліжка.

Я лише ошелешено за ним спостерігала. Його поява миттю привела мене в себе. Згадалися всі нещодавні події. Але я, як і раніше, не знала чого очікувати від цього перевертня. Його мотиви були для мене загадкою.

– Як ти себе почуваєш? – запитав він і протягнув до мене руку.

Я нащетинилася і зашипіла на перевертня. Хоч ні у словах, ні у тональності його голосу я не вловила нічого злого, але вже за звичкою почала задкувати, щоб не потрапити до його рук. Але виходило це у мене вкрай погано, лапи загрузали у м’якій перині і я просто борсалася в постелі.

– Гаразд, – посміхнувся перевертень, оцінивши мої невдалі спроби втечі, – а їсти хочеш? – запитав він і поставив на підлозі котячу миску з їжею.

«Фу, як принизливо! Сам з котячої миски явно не їси. Та ще й з підлоги», – обурювалася я, але ніс таки вловив смачні аромати.

Так, їсти я дуже хотіла. Настільки, що навіть шлунок звело в голодному спазмі від тих ароматів, що йшли від їжі. Але я не могла! Не могла їсти в звіриній подобі. Не могла себе пересилити. Оскільки саме цього домагався Кенвуд. Довести, що перевертні звірі, а не люди. Я ладна була вмерти, аніж зробити те, чого хотів досягти мій тюремщик. І це я сама себе морила голодом, відмовляючись від їжі кожного разу коли мені її пропонували. Що було самим дивним в цій ситуації це те, що Кенвуд сам двічі рятував мене, коли я зовсім заслабла і була надто кволою. А після того періодично вливав мені в пащу якісь ліки, які підтримували мій організм. Адже він ще не награвся зі своєю «домашньою» тваринкою.

– Давай допоможу, – перевертень знову протягнув до мене руки помітивши, що я принюхуюся до їжі.

Попереджуючи загарчала. І високо підіймаючи лапи, щоб знову не заплутатися у постелі, перейшла на інший бік ліжка.

– Виходить, їсти ти не будеш, – правильно зрозумів мене перевертень і знову сів поруч зі мною обійшовши ліжко. – Тобі б не завадило поїсти, а то ти така маленька і невагома.

Ну не така я й маленька. Мені вже двадцять. Але в подобі маргай я дійсно схожа на велику кицьку. І дарма, що плямистих кішок немає, але всі саме так мене і сприймають. Як кішку, а не як перевертня. І цей перевертень такий самий, як і решта. Він не знає хто я є насправді. Хоча воно й не дивно. У цій провінції Канади ми жили лише два роки, тоді як нашою батьківщиною була Латинська Америка. Саме звідти ми і переїхали, вірніше втекли, два роки тому. І навряд чи в Канаді хтось чув про клани маргай.

Звернулася клубочком і прикрила очі. Лише зараз я усвідомила одну важливу річ. Насправді нічого не змінилося. І я, як і раніше, полонянка Кенвуда. І не важливо, що поряд його немає. Цей перевертень не знає хто я, а тому тут я помру від виснаження навіть швидше ніж у маєтку Кенвуда.

Але перевертень вирішив так просто не здаватися. Несподівано його важка рука опустилася на мою голову і я відкрила очі.

– Тобі щось болить? – запитав він, а сам почав чухати мене за вушком. – Я покликав лікаря, він тебе огляне.

Його пальці перебирали моє хутро, а я навіть дихати перестала. Це було так незвично! Я й не знала, що це може бути настільки приємно. Трохи розслабилася і вже ледь не замуркотіла! Так, Теро, візьми себе в руки! Ти ж не якась там кішка! Ти перевертень!

Він опустив руку трохи нижче і раптом відчув під своїми пальцями ошийник. Його можна було лише нащупати, адже за моїм хутром він був зовсім непомітним.

– А це що в тебе таке? – перевертень схилився наді мною, щоб розгледіти ошийник. – Цікава річ, – мовив він після вивчення. – І незвичайна, – на його обличчя набігли тіні, від чого він став виглядати суворішим. Але до того грізного перевертня, яким я побачила його вперше, йому було ще далеко.

Ошийник і справді був незвичайним! Кенвуд напрочуд завзятий колекціонер і він не шкодував грошей на своє задоволення. Мій ошийник був артефактом і саме він був причиною всіх моїх проблем. Цей артефакт не тільки не давав мені змоги обернутися в людину, а ще висмоктував енергію та приховував мій запах. Саме тому цей перевертень досі вважає мене звичайною кішкою.

– Доброго вечора, Крістофе, – раптово пролунало від дверей і я від несподіванки сіпнулася. Ошийник, який досі утримував перевертень боляче врізався в шию від чого я заскимліла.