Розділ 1

Любі мої, вітаю Вас на сторінках своєї нової книги. Тут не буде відьом і драконів та й подій цієї історії відбуваються у сучасному світі.

Історія викладена на сайті Букнет. Розміщення тексту без мого дозволу на будь-яких інших сайтах є порушенням моїх авторських прав.

© Філіпська Надія, 2025

– Ти ж сьогодні будеш слухняною кицькою, – на обличчі Кенвуда з’явилася посмішка, яка швидше нагадувала оскал. – Ми трішки порозважаємося. Як завжди.

Від цих слів шерсть стає дибки і я задкую, але одразу ж впираюся в ґрати. Втікати нікуди. В клітці, яка слугує мені домівкою вже хтозна скільки місяців, можна хіба що зробити два кроки.

А Кенвуд вже відкриває дверцята і тягне до мене свої руки. Гарчу, але це не допомагає. Сил на більше не маю і мій тюремщик хапає мене за холку і з легкістю витягує з клітки. А потім з посмішкою кидає мене на килим, зовсім не турбуючись що тут занадто високо. Падаю на лапи, але різкий  біль, змушує одразу ж впасти на бік.

– Побудь тут, доки всі зберуться. Ти ж нікуди не втечеш? – зареготав Кенвуд і сів в одне з вільних крісел.

Так. Це він знав напевно. Моя лапа так і не загоїлася ще з минулого разу, коли він грубо, втім як і завжди, викинув мене з клітки. Але це була не основна причина, чому я не могла втекти. Були і інші.

– Ти нас сьогодні гарно розважиш, – кинув останню фразу Кенвуд і більше не дивився в мій бік.

Ці слова могли означати лише одне. Але я вже не боялася. Спасіння чекати було ні звідки, та й за стільки часу я вже змирилася зі своєю участю. А тому лише зручніше вмостилася на килимі очікуючи своєї неминучої долі. Я не сподівалася ні на що, не даремно ж сьогодні Кенвуд зібрав так багато гостей.

Вони все прибували і прибували. Частина вели бесіди з Кенвудом, розмістившись у кріслах, решта ходили кімнатою, періодично кидаючи на мене зацікавлені погляди. Їм не терпілося почати дійство, але схоже, не вистачало якогось важливого гостя, без якого не починали. Затримка давала мені трохи часу, але я не плекала марних ілюзій, оскільки це лише тимчасова відстрочка. Всі присутні тут ненавидять таких як я, а тому з радістю приступлять до своїх розваг.

– У нас все готово, лише Вас чекаємо, – Кенвуд підскочив з крісла і перевів погляд на двері.

Я теж поглянула туди і завмерла. В дверях стояв могутній, владний чоловік. Від нього віяло такою силою, що шерсть на загривку знову стала дибки і захотілося одразу сховатися якнайдалі. Заповзти в якусь щілину і не показувати звідти і носа. Але я ніби прикипіла до місця, жоден м’яз мене не слухався. Я могла лише ковзати поглядом по незнайомцю, оцінюючи його міцну фігуру, накачаний прес, сильні руки. Одітий незнайомець був вельми просто: біла сорочка, джинси та чорне пальто. І це все, не зважаючи на те, що зараз зима.

Пильним поглядом темно карих очей він обвів всіх присутніх. Помітила, що в кабінеті, з його появою, стало надзвичайно тихо. Всі гості Кенвуда застигли на своїх місцях і здавалося навіть не дихали.

– Як добре, що Ви на мене чекали, – мовив він і пройшов у кімнату. На його обличчі з’явилася зла посмішка, яка не обіцяла нічого хорошого.

Чоловік був не один. За ним до кабінету увірвалося ще четверо, але вони не справляли такого враження, як незнайомець. Лише від нього віяло небезпекою та неприємностями.

В цей момент я відчула, що оціпеніння пройшло і я, ще раз злякано зиркнувши на велетня, почала задкувати. Відмітила, що Кенвуд зі своїми гостями повскакували з крісел і теж насторожено вивчали новоприбулих. Було таке відчуття, що щось пішло не за планом, а тому я хотіла якнайшвидше сховатися від усіх цих гостей у безпечному місці, а не дізнаватися, що саме тут відбувається. І я вже придивилася для себе це безпечне місце, як раптом біля мене опинився цей владний чоловік.

– І хто це тут у нас? Що, Кенвуд, розширюєш список своїх злочинів? – велетень швидко нахилився і підхопив мене на руки, мов якусь пушинку.

Хоча, я такою і була зараз. Злякано завмерла. А він, зручніше мене перехопивши, вмостив на своїй величезній руці, а другою почав чухати за вушком!

Я навіть дихала через раз, але чоловік більше не звертав на мене увагу. Натомість він переключив всю свою увагу на Кенвуда та його гостей. Вони про щось розмовляли, але я була настільки налякана, що весь зміст їх розмови пройшов повз мене. А потім сталося дещо дивне. Кенвуду та його гостям наділи наручники і вивели їх з кімнати.

А я так і лишилася на руках цього велетня, який досі чухав мене за вушком!

Щойно вивели всіх заарештованих, як в кімнаті почався хаос. Чоловіки, які прибули з цим велетнем, ходили кабінетом, переглядали папери та переривали все догори дригом. Всі бігали і метушилися і лише один чоловік випромінював спокій і впевненість. Той, у якого я сиділа на руках.  Він дивився на вогонь у каміні і здавалося, що думками він десь далеко звідси.

– У будинку більше нікого немає, – доповів світловолосий чоловік, який щойно з’явився в дверях кабінету.

– Цього не може бути, – гримнув велетень і я здригнулася від такої різкої зміни настрою.

– Ми все тут перериємо, але потрібен час!

– Час працює не на нас. Кенвуд найме собі найкращого адвоката і ми не зможемо йому нічого пред’явити! Потрібно знайти докази. Ти ж знаєш, що у нього є зв’язки!