Розділ 1 Шанс на життя

Тереза

– Ти ж сьогодні будеш слухняною кицькою, – на обличчі Кенвуда з’явилася посмішка, яка швидше нагадувала оскал. – Ми трішки порозважаємося. Як завжди.

Від цих слів шерсть стала сторч і я позадкувала, але одразу ж уперлася в ґрати. Втікати нікуди. В клітці, яка слугувала мені домівкою вже хтозна скільки місяців, можна хіба що зробити два кроки.

А Кенвуд уже відчинив дверцята і простягнув до мене руки. Я загарчала, але це не допомогло. Сил на більше вже не було і мій тюремщик схопив мене за холку та з легкістю витягнув із клітки. А потім із посмішкою кинув мене на килим, зовсім не зважаючи на те, що тут занадто високо. Я впала на лапи, але різкий біль змусив одразу ж звалитися на бік.

– Побудь тут, доки всі зберуться. Ти ж нікуди не втечеш? – зареготав Кенвуд і сів в одне з вільних крісел.

Так. У цьому він був певен. Моя лапа так і не загоїлася після минулого разу, коли він грубо, втім, як і завжди, викинув мене з клітки. Але це була не основна причина, через яку я не могла втекти. Були й інші.

– Ти нас сьогодні гарно розважиш, – кинув наостанок Кенвуд і більше не дивився в мій бік.

Ці слова могли означати лише одне. Але я вже не боялася. Спасіння чекати було нізвідки, та й за стільки часу я вже змирилася зі своєю участю. Тож лише зручніше вмостилася на килимі, очікуючи своєї неминучої долі. Я не сподівалася ні на що. Не даремно ж Кенвуд сьогодні зібрав так багато гостей.

Вони все прибували й прибували. Частина розмовляла з Кенвудом, розмістившись у кріслах, решта ходили кімнатою, час від часу кидаючи на мене зацікавлені погляди. Їм не терпілося почати дійство, але, схоже, не вистачало якогось важливого гостя, без якого не починали. Можливо, вони чекали того самого артефактора, про якого часто згадував Кенвуд. Але мені вже було все одно. Затримка давала мені трохи часу, але я не плекала марних ілюзій, адже це лише тимчасова відстрочка. Усі присутні тут ненавиділи таких як я, і з радістю розпочали б вже свої «розваги».

– У нас все готово, лише вас чекаємо, – Кенвуд підскочив із крісла і перевів погляд на двері.

Я теж поглянула туди й завмерла. У дверях стояв могутній, владний чоловік. Від нього віяло такою силою, що шерсть на загривку знову стала дибки й захотілося одразу сховатися якнайдалі. Заповзти в якусь щілину й не показувати звідти і носа. Але я ніби прикипіла до місця, жоден м’яз мене не слухався. Я могла лише ковзати поглядом незнайомцем, оцінюючи його широкі плечі, міцну статуру, випнуті під сорочкою м’язи. Чоловік був одягнений досить просто: біла сорочка, джинси та чорне пальто. І це попри те, що надворі була зима!

Він обвів усіх присутніх пильним поглядом темно-карих очей. Помітила, що з його появою в кабінеті стало надзвичайно тихо. Усі гості Кенвуда застигли на своїх місцях і, здавалося, навіть не дихали.

– Як добре, що ви на мене чекали, – мовив він і пройшов у кімнату. На його обличчі з’явилася зла посмішка, яка не обіцяла нічого хорошого.

Чоловік був не один. За ним до кабінету увірвалося ще четверо, але вони не справляли такого враження, як ватажок. Лише від нього віяло небезпекою та неприємностями.

У цей момент я відчула, що оціпеніння минуло і я, ще раз злякано зиркнувши на велетня, почала задкувати. Помітила, що Кенвуд і його гості теж насторожено вивчали новоприбулих. Здавалося, що щось пішло не за планом, тож я хотіла якнайшвидше сховатися від усіх цих гостей у безпечному місці, а не дізнаватися, що саме відбувалося. І я вже придивилася безпечне місце, як раптом біля мене опинився цей владний чоловік.

– І хто це тут у нас? Що, Кенвуд, розширюєш список своїх злочинів? – велетень швидко нахилився і підхопив мене на руки, мов якусь пушинку.

Хоча я такою й була. Злякано завмерла. А він, перехопив мене зручніше, вмостив на своїй величезній руці, й другою почав чухати за вушком!

Я навіть дихала через раз, але чоловік більше не звертав на мене увагу. Натомість він переключив усю свою увагу на Кенвуда та його гостей. Вони про щось розмовляли, але я була настільки налякана, що весь зміст їхньої розмови пройшов повз мене. А потім сталося дещо дивне. Люди незнайомця оточили Кенвуда та його гостей, наділи їм наручники й вивели з кімнати.

А я так і лишилася на руках цього велетня, який і далі чухав мене за вушком!

Щойно всіх заарештованих вивели з кімнати, почався хаос. Чоловіки, які прибули з цим велетнем, ходили кабінетом, переглядали папери та перевертали все догори дриґом. Усі бігали й метушилися і лише один чоловік випромінював спокій і впевненість. Той, у якого я сиділа на руках. Він дивився на вогонь у каміні і здавалося, що думками він десь далеко звідси.

– У будинку більше нікого немає, – доповів світловолосий чоловік, який щойно з’явився в дверях кабінету.

– Цього не може бути, – гримнув велетень і я здригнулася від такого різкого тону.

– Ми все тут перериємо, але потрібен час!

– Час працює не на нас. Кенвуд найме собі найкращого адвоката і ми не зможемо йому нічого пред’явити! Потрібно знайти докази. Ти ж знаєш, що у нього є зв’язки!

– Гарна кицька, – мовив світловолосий, розглядаючи мене. – Ніколи не бачив таких плямистих кішок, – він нахилився ближче, щоб розгледіти мене, а я натомість відхилилася, тим самим притиснувшись до грудей велетня.