5. Повернення

5. Повернення

Вітер дув в обличчя. Він не питав дозволу, не зважав на втому. Він бив і стискав, хапався за скафандри, намагаючись зупинити їхній крок, мовби природа сама протестувала проти того, щоб вони поверталися. Згори небо затягнули важкі свинцеві хмари. Вони рухались повільно, з глухим гулом, як грізні свідки часу, що пройшов.

Океан лютував. Його хвилі зливалися з горизонтом, і подекуди нагадували гори — темні, пінні, живі. Йому було байдуже до їхнього повернення.

Роман ішов першим, глибоко схиливши голову, щоб вітер не збивав з ніг. Люба — слідом за ним, в розрізі потоку вітру. Вона не боялася, але у грудях стискалося. Вона раз по раз озиралася, ніби намагаючись переконатися, що все ще в реальності, що печера й усі ті видіння залишилися позаду. Але чи залишилися?

— Пройшло шість діб… більше, — подумав Роман. — А здається, ніби годину тому тримав її за руку, коли ми щойно заходили туди…

Їхня мовчанка була глибока. Не гнітюча, а наповнена. Мовчанка тих, хто щойно побував на краю розуміння, і ще не зумів дібрати слів.

Люба тим часом подумки перелічувала всі зразки рослин, які залишила в лабораторії. Особливо тривожив експеримент із симбіотичними культурами — вони мали специфічний цикл, і без регулярного контролю могли або зів’янути, або вибухнути в розвитку, що зіпсує результати.
І ще — подумки вона готувала себе до можливого зв’язку з Сіріеліумом. Якщо хоч одна хвиля їхнього зникнення долетіла туди — буде перевірка.

Нарешті — Геліотрима.

Сірий корпус ніби сховався під плівкою солі, вітру й часу. Але рідна. Своя. І під цим вітром — ще жива.

Вхідний шлюз відкрився одразу, як тільки сканер розпізнав їхні ідентифікатори. Внутрішнє світло блимнуло тепло-жовтим. Повітря всередині було сухим і теплим, і зустріло їх як обійми дому. Скафандри знімались мов мовчазні шкаралупи, а тіла наче вивільнились.

Без слів, без погляду на одне одного — кожен попрямував до свого.

Роман — до пульту зв’язку.
Люба — до лабораторії.

— Командире, — подав голос Артік, уже у звичній формі, — з рослинами все добре. Я контролював температуру і вологість, як просила доктор Елійська. Деякі кореневі зразки трохи зневоднені, але нічого критичного.

— Добре, дякую, Артік, — відповіла Люба, вдивляючись у стан живих клітин на моніторі.

— Крім того, на всі запити з Центру я відправив стандартні статуси стабільності. Жодних тривог не зареєстровано.

— Тобто — ніхто нічого не помітив? — здивувався Роман, озираючись через плече.

— Якщо бути точним, то ніхто нічого не зрозумів. Ви програмували мене на адаптивну відповідь у випадку тимчасових збоїв або затримок. І, скажу чесно, мій стиль обману був просто вишуканий.

— Це ти мені потім поясниш, — усміхнувся Роман. — Але дякую.

Коли напруга спала, а все ніби стало на свої місця, залишилося головне: вони були знову вдома. Разом.

Спочатку мовчали. Не тому, що не мали що сказати — навпаки, думок було стільки, що вони вирували безладним потоком, не маючи ще форми, аби їх можна було висловити. Тож кожен зосередився на своїх звичних діях.

Роман сидів за керівним пультом, виводячи сигнали з усіх сенсорів на панель. Він вдивлявся в дані — не лише щоб переконатися, що все працює справно, а й щоб хоч трохи відволіктися. Щоб розчинитися у знайомому: цифрах, шкалах, діаграмах. Артік не жартував — уперше за цю місію. Він просто мовчки приймав потік інформації, систематизуючи її й дублюючи записи.

У лабораторному відсіку, де мерехтіли індикатори росту й обертались повільно прозорі капсули з рослинами, Люба теж мовчала. Вона перевіряла клітинну активність, зчитувала криві росту, контролювала рівень азоту й кисню — ритуали, які вона знала з юності. І тільки коли зупинилася на мить, щоб вдивитися в один із паростків, її погляд раптом став м’яким, задумливим. Вона згадала ту саму фразу з печери: «Двоє дітей… Один із них — він. А інша… я.»

Врешті обов’язки було виконано. Системи працювали. Дані збережено. Зразки — живі. Можна було жити.

Люба першою пішла прийняти душ. Роман лишився ще на кілька хвилин — не стільки щоб доробити щось термінове, як щоб дати собі час. Йому потрібно було трохи самотності перед тим, як бути з Нею.

Коли він врешті з’явився в кухонному відсіку після душу, Люба вже завершувала приготування вечері. Просте світло верхнього плафону спадало на її обличчя, й Роман побачив, як пасмо ще вологого волосся прилипає до щоки. Вона стояла до нього спиною, рухаючи руками з такою зосередженістю й спокоєм, що він на мить просто стояв і дивився.

Потім — підійшов. Мовчки. Обійняв. Схилив голову до її плеча, вдихаючи аромат її волосся.

— Ти мій Всесвіт, — прошепотів, щільно притулившись до неї.

Люба не відповіла. Лише заплющила очі. Усміхнулась. Її тіло розслабилось у його обіймах, ніби врешті віднайшло центр гравітації.

— Я люблю тебе, Любове... — прошепотів ще раз Роман. — Хай там що ми бачили в печері, я зрозумів одне — ти найцінніше, що я маю.

Вона розвернулась. І просто поцілувала його. Без прелюдій. Без слів. Той самий тихий поцілунок, якого не вистачало у ті миті, коли все навколо тануло у спогадах і химері. Тут і зараз — реальність.
Їхня реальність.