4. Згадати все

Розділ 4. Згадати все

Ранок наступного дня виявився ясним. Вранішні промені Айлени пробивалися крізь ілюмінатори, заливаючи всю Геліотриму золотавим сяйвом. Світло ковзало по панелях, пробігало по поверхні приладів, дотикалося квітів, які Люба напередодні розставила по відсіках. Вони, наче слухняні істоти, витягали свої пелюстки до природного світла, ніби вперше бачили зорю.

А в спальному відсіку панував інший світанок — ніжний, затишний, людяний.
Закохані не поспішали повертатися до реальності. Їхній новий день починався не з сигналів Артіка, не з графіків і не з вікон виду на  планету. Він починався з дотику.

Роман розплющив очі першим. Люба ще спала, поклавши голову на його плече. Її подих був теплим, рівним, спокійним. Вона дихала йому в груди, наче цей ритм був єдиним, що тримав час у гармонії.

Він провів пальцями по її волоссю, легенько, ніби боявся потривожити чари.
Потім нахилився й поцілував її повіки — раз, іще раз…
— Доброго ранку, моя Любове… — прошепотів він майже беззвучно, більше подумки, ніж вголос.

Люба поворухнулася. Її вії здригнулися. Її долоня знайшла його щоку. І ще не відкриваючи очей, вона відповіла сонним, ніжним голосом:

— Ти тут... Мій світанок…

Вона відкрила очі й усміхнулася. Усміхнулася так, як можуть усміхатися тільки ті, хто щойно повернувся з ночі, в якій шукав не себе — а когось найдорожчого.
Вони довго ще лежали в тиші, просто дихаючи одне одним. Його рука гладила її спину, її пальці легенько ковзали по його грудях, залишаючи сліди не на шкірі, а глибше — в душі.

— Цей ранок… — сказала Люба, — наче все почалося заново. Але з пам’яттю про найголовніше.

— І з тобою, — відповів Роман.

Вони знову притислися одне до одного, й світ на мить перестав бути планетою, базою, зондом, експедицією… Він був тілом і подихом, мовчазним «Я тут» — що лунало між серцями.

Полежавши ще трохи в тихій теплоті ранку, Роман нарешті поволі підвівся. Люба залишилася ще на кілька хвилин — розчинена в променях Айлени, що, мов заблукалі пальці світла, торкались її щоки, плеча, вигину стегон під ковдрою. Її очі ще були заплющені, але усмішка вже народжувалась десь на межі сну й пробудження.

Тим часом Роман пройшов до кухонного відсіку, обережно, щоб не порушити спокій цього ранкового обряду. Він узяв контейнер із зернами теріону — елімійської рослини, з якої роблять густий, терпкий, ароматний напій, схожий на каву, але з м’якішою дією і тонким квітковим післясмаком.

Незабаром кухня наповнилася знайомим ароматом. Він пройшов крізь шлюзи, закрутився по тунелях і прослизнув до спального відсіку, мов улюблена мелодія, що повертає найдорожчі миті. Люба, відчувши запах, розплющила очі й усміхнулася, не підіймаючись, але простягнувши до нього руки.

— О, ти приніс мені теріон… Який аромат… — прошепотіла Вона, ніби це був найкращий подарунок у світі.

— Так. Але цей напій не п’ється без поцілунку, — сказав Роман, схилившись до неї.

Люба всміхнулася ще ширше, ніжність проросла в її очах, і вони поцілувалися. Довго. Без поспіху. І тільки тоді вона взяла чашку.

Вони сиділи на ліжку, напівприкриті ковдрою, з чашками в руках, попиваючи терпкий теріон і ділячись думками. Айлена вже піднялася вище, заливаючи їхнє укриття ще більш золотим світлом.

— Отже, сьогодні — разом. До печери, — сказав Роман.

— Тільки разом, — відповіла Люба.

— Візьмемо два скафандри, зонда, запишемо карту точніше, піднімемо ще кілька зразків…

— І ти не відходиш від мене ні на крок.

— І ніколи більше не зникатиму без тебе, — прошепотів він, торкнувшись її лоба.

План дня складався між ковтками й поцілунками. Це був новий день. День, у якому вже не було страху — бо були двоє.

Роман заходився до справ. Він перевіряв кожен клапан скафандрів, обережно прокручував стики, оновлював фільтри. Кисневі модулі були заряджені, зв’язок протестовано, а захисні шари шоломів — прозорі й неушкоджені.

— Артік, — звернувся Роман, — якщо щось знову піде не так, як діяти? Є резервна команда виведення?

— У випадку втрати зв’язку або нестабільної навігації, я активую автономний маяк, — відповів ШІ. — Але цього разу я підключений до всіх протоколів у режимі реального часу. Системні лаги усунено.

— Добре. Але ти завжди тримай Любу на зв’язку, навіть якщо доведеться віддати за це всі процесорні ядра.

— Записав як вищий пріоритет, командире. Вона — наша головна цінність, — із легкою усмішкою у голосі відповів Артік.

Поки Роман займався технікою, Люба стояла біля плити, одягнена в легкий елімійський халат кольору нічної айленської лаванди. Її рухи були неквапні, але точні, спокійні — як у тієї, що не поспішає, бо знає: найважливіше вже поруч.

Вона готувала тал'маару — живильну страву з варених плодів теранана, змішаних із подрібненим горіхом і фіолетовим пилком фрукта келіна. Страва мала приємну, трохи хрустку текстуру й насичений смак, схожий на щось середнє між гарбузовим кремом і смаженими каштанами. Саме те, що треба перед складним виходом.

Аромат тал'маари швидко розійшовся по Геліотримі, огортаючи обох, мов обіцянка сили й ніжності водночас.