3. Страх не за себе

Розділ 3. Страх не за себе

Щойно Роман вийшов за межі бази, Люба залишилася в тиші Геліотрими. Не тій, що зазвичай лякає — а звичній, пульсуючій — як фон її праці. Вона ввімкнула легку елімійську музику — прозору, майже невагому, мов звук квітучої рослини. Зробила собі чай із пелюсток селеній і тріски сушеної кристалії. Смак був теплий, заспокійливий. Вона взялася до роботи.

Одна за одною, рослини переходили з транспортних контейнерів до кювезів з індивідуальним освітленням і зволоженням. Вона промивала коріння, перевіряла під мікроскопом, чи не пошкоджена мікрофлора, вносила записи до журналу адаптації. Її руки рухались автоматично, але з турботою — як це вміють лише ті, хто справді любить життя.

— Артіку, фіксуй лінію росту анталуса на дев’яносто третій хвилині, — сказала вона, не відволікаючись від лінзи.

— Занотовано. До речі, твій чай за хімічним складом відповідає заспокійливому комплексу класу "м'яка внутрішня рівновага". Дуже вчасно.

— Ти на що натякаєш?

— Ніколи. Я — об’єктивний. Просто трохи ніжний.

Вони говорили ще трохи — про сенс життя квітів, про світло, яке несе не тепло, а ріст. Артік був добрим співрозмовником. Його жарти іноді змушували усміхнутися, іноді — задуматися, а іноді — відчути, що він… знає більше, ніж повинен.

Минув деякий час і вона запитала:

— Є зв'язок із Романом?

— Так. Зі скафандром стабільний. Дані телеметрії в нормі. Він вже набрав воду. Ще кілька сенсорів — і буде повертатися.

— Добре… Я приготую вечерю.

Із кухонного модуля потягнуло теплом. Вона підсмажила капсулу анариду з прянощами, зробила м’який гарбузовий суп і виставила дві тарілки на стіл. Світло було затишне і приглушене.

Але… Щось змінилось. Тиша стала якоюсь гучнішою. Океан за ілюмінатором почав бити сильніше. Хвилі розривали скелі з таким звуком, ніби намагалися докричатися.

— Артіку. З’єднай мене знову з Романом, — сказала Люба, вже не так спокійно.

— Так... секунду... ще трохи...

Зависла пауза.

— Зв’язок нестабільний… не бачу його… Зв’язок відсутній.

— Як це — відсутній? — її голос зірвався. В очах блиснули сльози. — Пробуй ще! Артіку!

— Пробую…

Вона кинулась до одного ілюмінатора. Потім — до іншого. Порожнеча. Темрява. Океан. Нічого.

— Артіку!! Вмикай!!

— Зв’язку немає, — сказав той. Але голос був уже не той. Якийсь незвично холодний. Стандартний. Наче хтось замінив Артіка на базову прошивку.

— Артіку! Чорт забирай! Заради усього святого — вмикай зв’язок!!!

— Зв’язок втрачено. Спробуйте пізніше або усуньте несправності, — пролунав бездушний алгоритм.

Люба стояла в центрі модуля. Її очі блищали, а руки тремтіли. Потім — опустилася на підлогу, спиною до стіни. Коліна підтягнуті до грудей. Плечі здригались. Вона плакала.

— Невже сталося найгірше? — прошепотіла. — Невже… все так і закінчиться? Не встигнувши розпочатися?

Її голова опустилась на коліна. Від цих думок хотілося вибігти назовні без скафандра. Просто — у піну. У темряву. Куди завгодно, аби тільки не чекати.

Але. Вона піднялась. Підійшла до головного пульта. Почала вручну перемикати канали. Каліон. Резервна частота. Навіть зовнішній аварійний маяк. Нічого.

— Може, він повернувся на Каліон… щось забрав… — пробурмотіла.

Та Каліон мовчав.

Її уява — не допомагала. Вона бачила це: Роман зривається зі скелі. Падає. Безодня поглинає. Безповоротно.

Спустошення було таким сильним, що на мить здалося — вона збожеволіє. Серце билося уривчасто, думки плутались, простір замикався.

— Що робити? — крутилась у голові панічна думка.

Назовні — ніч. Артік — мов тінь самого себе. Геліотрима — ніби забула, що в її серці ще є живі. І тоді — рішення. Воно прийшло не з розуму. З глибини свідомості.

— Вранці піду його шукати, — прошепотіла вона собі. — У чому б не була причина — я піду. В скафандрі чи без. З тобою, Артіку, чи без тебе. Я не дам цьому закінчитись отак...

— Але не зараз, — додала подумки. — Не в цій темряві. Вона нестерпна.

Ранок — останнє світло надії.

Вона підвелась, змахнула сльози, але нові одразу виступили. Погляд затуманився.

— Трясця!

З розмаху плеснула рукою по зв’язковому модулю — так, що той засвітився червоною панеллю помилки. І побігла у спальню, ніби втікаючи з палаючої кімнати.

Потім — кинулась у спальню. У ліжко. В ковдру. Мов у провалля.

Вона плакала довго. Поки не заснула. Без снів. Без нічого. Тільки темрява дихала поруч. Поки не згасло все — окрім одного: вона встане зранку. І піде.

Ранок...

Люба прокинулася, не ворухнувшись. Її очі були розплющені, але розфокусовані, ніби світ — ще не вартий сприйняття. Тіло лежало, як тінь від самої себе.

Страх не за себе. За нього.

За тишу, що не відповідала. За ніч, що не принесла нічого, крім холодного не-знання. Вона не могла підвестися. Не хотіла. Не мала сил.

Раптом — гуп... Шурхіт.

Світ миттєво перевернувся.

Вона підхопилася з ліжка так, наче не було вчорашньої безодні. Увесь організм став слухом. Серце — барабаном. Очі — вогнем.

Сигнал системи безпеки: вхідний шлюз активовано. Ініційовано процедуру герметизації й дезінфекції.

Люба знала. Він повернувся. Він живий.

Вхідний модуль загорівся світлом. Вентилятори загули. Повітря насичилось озоном. А по той бік скляної перегородки — силует.

Роман.

Його шолом — у руці, з обличчя ще стікала роса дезінфекційної хмари. Він дихав голосно, нетерпляче, очі світилися. І він сказав тільки одне:

— Люба! Люба...

І двері відчинилися.

Вона кинулася до нього — як кішка, як зоря, як усе, що чекало і вірило. Її ноги обвили його талію, руки — шию, губи — його губи.

Це був не просто дотик. Це було життя, яке повернулось. Бо тільки на фоні втрати по-справжньому відчувається ціна присутності.