2. Геліотрима

Розділ 2. Геліотрима

Світло Айлени ледь торкалося ілюмінаторів, коли Люба розплющила очі. Повітря в модулі було сухе й прохолодне, але вона вже звикла до цього. Тепло — було поруч. Вона ковзнула долонею по плечу Романа, і той не одразу, але з усмішкою повернувся до неї обличчям.

— Доброго ранку, досліднице з очима зорі, — пробурмотів, не розплющуючи очей.

— І тобі, техніку із серцем на хвилях, — прошепотіла вона, і на мить притулилася лобом до його чола.

Вони лежали так кілька хвилин, не кажучи нічого. Дихання спокійне. Океан за вікном тихо зітхав хвилями.

Геліотрима була дивною базою. Але з кожним новим кроком у ній — ставала трохи менш холодною.

Люба обережно вибралася з ліжка, вдягнула легкий халат і підійшла до контейнера з гермобоксом. Усередині — кілька саджанців: мініатюрна папороть, гібридна алафлора, квітуча форма анталуса. Її квіти ще були закриті, але зранку почали поволі тягнутись до штучного освітлення.

— Я знала, що вам сподобається, — прошепотіла Люба, зрошуючи зелені листки з персонального дозатора.

Вона рознесла горщики по модулях. Один — до технічного сектора, інший — у коридор між кабінами, третій — до кухні. І хоч простір тут був не для затишку, він почав пахнути інакше.

Життям.

У технічному модулі Роман працював за вузлом передачі даних. В руках — інструмент зі змінною насадкою, на лобі — легкий зморшок зосередження. Перед ним — сенсорна панель, на якій миготіли криві, таблиці, картограми.

— Порт 6–9 нестабільний. Вітер змінив напрямок. Артік, зафіксуй і синхронізуй із запасним маяком. І не крути свої поля, поки я все не запаяю.

— Слухаюсь, командире. І попереджаю — з твоїм рівнем терпіння ти знову ризикуєш вступити в контакт із реальністю.

— Дуже дотепно. Від кого навчився?

— Знаєш, з ким я мав справу на “Матреа-7”? Там жартували навіть ґрунтові бактерії.

Роман хмикнув. Йому подобалось це. Бути тут. Працювати. Відчувати себе зайнятим, реальним, живим. Та ще й поруч з коханою. І чути голос, що не дає відчути самотність, навіть якщо ти лише у сусідньому відсіку.

— Артік, скажи… ти ж аналізував відкриті карти. Що там у секторі R–11, за межами зони досяжності Еліми?

— Офіційно — нічого певного. Хіба що статистична згадка про гравітаційне розрідження на 77 парсеках, що не вкладається в модель.

— А неофіційно?

— О, неофіційно... Кажуть, у тому секторі щось дихає. Повільно. Мов гігантська істота з м’язами із зірок. Але це, звісно ж, художня вигадка. За межами досяжності жодна жива істота не витримує — якщо вона справді жива.

— А ти?

— Я витримую лише твої жарти.

— Мудра відповідь, — Роман усміхнувся, повертаючи з’єднувальний кабель у лоток. — Добре. Спробуємо сьогодні підключити спектральний сканер до зовнішнього маяка. Хочу більше даних.

— Як скажеш, командире. Тільки обережно. Якщо почнеш бачити квіти, що шепочуть — це вже не я.

Сніданок зустрів його ароматом смажених зерен. Люба вже накрила на стіл. Невеликі чашки, фрукти з лабораторного культивара, і справжній сік — темно-помаранчевий, з ароматом цитрини.

— Кажеш, це кавовий гібрид? — Роман взяв пакет, уважно прочитав етикетку. — “Вирощено в симуляторі умов планети 3-GEO…”

Він підняв брови.

— Артік… це ж…

— Так-так. Не Еліма. Але дивовижно схожа. Всі подібності — випадкові. Як завжди.

Люба сміялася. Тихо. Її очі блищали.

— Може, все ж є планети, де життя і справді шукає свою любов. Просто — трохи далі, ніж ми думали.

— А може — трохи ближче, ніж нам дозволяли думати, — відповів Роман.

Після сніданку вони ще трохи сиділи в тиші, споглядаючи, як світло Айлени ковзає по стінах Геліотрими, відбиваючись у склянках, у рослинах, у самій тиші.

— Ну що, маємо день майже повної доби, — озвався Роман. — Як на Елімі. Отже, внутрішній годинник не з’їде з рейок. Поки що.

— Тільки якщо не заблукаєш у хмарах думок, — усміхнулась Люба, потягуючи сік. — Я сьогодні маю роботу в лабораторії. Треба активувати культуру гідроеласту і перевірити адаптивність кореневих клітин до сольового складу. Без проб з води — це буде лише симуляція.

— Тобі потрібна справжня вода з океану Неріада?

— Так. Жива, не фільтрована. З глибини хоча б у пів метра. І бажано не кип’ячена з любов’ю, як ти це вмієш.

— Гаразд, прийнято, пані наукова завідувачко.

Він нахилився, коротко й ніжно торкнувся її щоки.

— Тоді я зроблю сьогодні прогулянку. Є кілька точок, де треба розкласти сенсори. І якраз по дорозі — твій океан. Контейнери візьму з енергомодуля.

— Сам підеш?

— Артік мене моніторить, не хвилюйся. А тобі потрібно зосередитись. Не можу весь час відволікати тебе своєю красою.

— Ну якщо тільки не можеш... — кокетливо відповіла Люба й схилилась, щоб поправити пасмо волосся за вухо.