1. Каліон

Розділ 1. Каліон 

28:45 за елімійським астрономічним часом (ЕАЧ). 16-й р. ери Матері. Обсерваторія Сіріеліум, Фел’Аріон.

До старту залишалося 15 хвилин.

Науково-дослідницький човник "Каліон" було повністю підготовлено: заправка завершена, навігаційна сітка синхронізована з орбітальним маяком Фел’Аріона. Усередині, у герметичних контейнерах, — біозразки водоростей і вищих рослин, спеціально адаптованих для тестування в умовах Неріада.

Роман і Люба, у формених костюмах класу "експедиційний плюс", прямували крізь стишений коридор пускової зони. Вони трималися за руки. Їхні погляди зустрілись — і в них жевріли очікування, змішані з природним передстартовим збудженням.

Після весілля минуло лише кілька днів. Ідея провести першу спільну експедицію саме зараз — здавалася символічною. Планета без людської присутності, занурена в гідросферу, під гравітаційною лупою Люміса — могла стати водночас і науковим викликом, і найкращим усамітненням.

Роман відчував двоїстий стан: професійний азарт і приховане тривожне тепло — за Неї. Люба вперше покидала межі Еліми, й відтепер усе — життя, зв’язок, дихання — залежало від технічної точності, надійності систем та їхнього спільного досвіду.

Вона ж була усміхненою й зосередженою. Її очі — з тих, що світяться перед мандрівкою. Вона нарешті мала змогу вийти в поле, буквально — у міжзоряний ґрунт своєї спеціалізації. Її погляд ковзнув по голограмі Неріада на стіні термокапсули — і трохи затримався на кільцях Люміса.

— Каліон, системний контроль, — промовив Роман, коли вони зайняли пілотні крісла.

— Вітання, екіпаж. Ініційовано протокол запуску. Всі підсистеми в нормі. Атмосферне тискозаміщення завершено. Артік готовий до стрибка, — відгукнувся м’який, майже людський голос бортового ШІ.

Люба скосила очі на Романа й шепнула:
— Ти ж впевнений, що Артік не грає з нами у власну гру?

Роман усміхнувся і прошепотів у відповідь:
— Якщо й грає — то це частина плану.

3... 2... 1...

Світ зібрався в краплю.

Гравітаційні фіксатори зімкнули обшивку, й простір вивернувся. Каліон зник із платформи Фел’Аріона, залишивши по собі хіба що тінь світлового сплеску.

Гіперсингулярний стрибок до планети Неріад, що перебувала на зовнішньому краю зони золотоволоски Айлени, займав 6 годин 30 хвилини 26 секунд за системними розрахунками. Проте для екіпажу в герметичному модулі суб’єктивний час не перевищував кількох десятків глибоких вдихів уві сні.

Артік, бортовий ШІ, розгорнув інтерфейс, сповіщаючи м’яким голосом:

— Перехід завершено. Локалізація: орбіта Неріада. Елімійський час — 06:57.

Роман і Люба розстебнули кріплення. М’язи трохи затерплі, але очі горіли.

— Як спалось, мандрівнице? — усміхнувся Роман, перевіряючи показники атмосферного відсіку.

— Наче бачила сон про планету, яку ще не знала… — відповіла Люба, дивлячись на проекцію: під ними тьмяно-синя сфера, оповита сріблястими хмарами, обрамлена невидимими приливами Люмісових кілець.

Неріад займав четверту орбіту навколо зорі Айлена. Після заселеної Еліми (третьої планети системи) його вважали придатним лише для автономних досліджень. Магнітні поля Люміса викликали на Неріаді екстремальні шторми, періодичні збої в сенсорному обладнанні й… гравітаційні аномалії.

Власне, саме тому вони тут.

Каліон наближався до поверхні в автоматичному режимі. За ідеальним графіком Артіка — вони мали приземлитися на північному узбережжі регіону Тарен-2 — однієї з трьох локацій, де раніше фіксували тимчасові відхилення просторових сигнатур.

Артік відкрив панорамну проекцію.

Перед ними — розбурхане небо, темно-синій простір хмар, у глибинах яких миготіли електромагнітні спалахи. Нерівний океан поглинав світло. І в самому його серці — острівний виступ, загублений серед штормів.

— Через 12 хвилин — посадка, — повідомив Артік.

Люба мовчки тримала руку Романа. Попереду була планета, що не знала міст. Не знала людей. І мала свій голос.

Шепіт Неріада чекав.

Коли “Каліон” торкнувся поверхні, шасі вгрузли в тверду породу з металевими включеннями — пило-слизький мінерал, типовий для скелястих виступів Неріада. Суходолу тут було небагато: вузькі, зламані пасма суші, що виступали з нескінченного океану, мов уламки якогось гігантського континенту, давно поглинутого хвилями.

Артік активував стабілізацію, і кабіна поволі заспокоїлася після м’якого тремтіння.

— Посадка підтверджена. Всі системи в нормі. Атмосфера непридатна для дихання. Зовнішній вихід дозволено лише в герметичних скафандрах класу “гідро-термостійкий”. Раджу режим “експлор 1”. Зонд розгорнуто.

За вікнами — темна хмараста безодня. Люміс завис у небі, закриваючи частину зоряного фону, його гравітаційні кільця спліталися в срібні дуги. Океан нижче гудів. Його хвилі несли в собі тягар вітру й підземних збурень, як дихання далекого чудовиська.

— Шторми тут не просто атмосферні, — прокоментувала Люба, переглядаючи дані з зонда. — Тут сам простір дрижить. Наче планета живе за своїм ритмом — чужим, нерівним.