+++

Існують такі таємниці, котрі не варто розгадувати, а краще давати їм спокій. Викривач таких таємниць не отримує жодного зиску, жодної позитивної емоції. Такі таємниці призначені для того, щоб бути прихованими або, навіть, зниклими.

Варвара не існувала. Вона була відлунням минулого, тінню, котра не бажає залишати цей світ і всіма силами чіпляється за життя. Як пояснити дівчині, що вона повинна відпустити те, що тут і піти засвіти? Чи готова взагалі людина таке почути та прийняти? Окрім того, що Варя чіпляється за себе та свій світ, вона намагається знайти когось, хто допоможе їй залишитись. 

«Чи може таке бути, що дівчина обмінює своє життя на життя хлопців, що намагаються її врятувати?» — Нікіта розмірковував над тим, що побачив і намагався втамувати нестримний потік думок. 

— Поговори зі мною, — голос дівчини змусив Нікіту струснути головою, — що ти побачив? Благаю, розкажи.

— Знаєш, — Нікіта на мить запнувся, усміхнувся одним кутиком губ, — ти мені подобаєшся. 

Хлопець підійшов ближче, зазирнув у здивовані очі, провів вказівним пальцем по її щоці, прибираючи пасмо волосся. Таємниця під жовтим кленом не може бути розгаданою, вона може просто зникнути. Так, як зникає безліч таємниць, поступово розчиняючись у прохолодному вранішньому повітрі. І Нікіта поцілував Варвару, обережно торкнувшись її губ своїми. Ніжно, наче осінній вітер цілує вуста своєї нареченої. 

Варя усміхнулась.

— Дякую, — сказала ледь чутно, — що повірив.

Яскравий помаранчевий кленовий лист впав під ноги Нікіти, а дівчина розвернулась і пішла в сторону дороги, не обернулась. Повільно розчинилась у повітрі, залишивши після себе відчуття порожнечі. Так і повинно бути. Коли хтось помирає, на душі завжди залишається відчуття порожнечі. Його можуть заповнити лише спогади про дивовижну таємницю під жовтим кленом.