Котяче око

Нікіта стояв біля лотка з апельсинами в маленькому затишному магазинчику недалеко від свого будинку. Він любив той магазин, любив чемну симпатичну продавчиню, любив іспанські апельсини, що зазвичай завозили восени. Кожен вагою з пів кіло. 

В ящику лежали насипом помаранчі розміром з маленьку диню та пахли, мов щойно зірвані з гілки. Нікіта вибрав собі два найбільших, поклав у кошика та роззирнувся, щоб знайти баклажани й часник. Сьогодні на вечерю смажена картопля з баклажанами. Він усміхався, оглядаючи свій кошик. Несподівано його обличчя потьмяніло, кутики губ опустилися. Він закляк, зі злістю вдивляючись у вікно.

– Ніііі, – лише одними губами протягнув він, – ні, ні, ні, цього не може бути.

Ніхто не зникав, як ви могли б подумати. Цього разу дехто з'явився. І це була наша давня знайома Варвара. Вона стояла за вікном магазинчика та розглядала Нікіту. Тонкий слім у її руці вже зітлів і вона викинула його у смітник. Усміхнулась розгубленому хлопцю та попрямувала до входу. 

Вона була одягнена в темні джинси та чорну футболку, волосся заплела у хвоста, щоб вітер його не заплутав. Відчинила двері, зайшла рішуче, одразу направилась до Нікіти. А він ніби й не впізнав її. Стояв на касі, спокійно викладаючи продукти.

– Привіт, – сказала Варвара простягаючи руку, – як справи? 

Нікіта мовчав.

– Ага, гратимемо у незнайомців, – опустила руку, голосно засміявшись, – ти вже здогадався про клен?

– Та що ти до мене причепилася? – не озирнувся.

– Ти ж кмітливий.

– Ти помиляєшся.

– Ой та ви всі так говорите, – Варвара дістала слім з пачки та перехилилась через плече Нікіти, – ви всі так кажете.

– Тут не можна палити, – відказав хлопець.

– А, тьпху, точно, – сховала назад, – ніяк не звикну.

– Хто ти така й що тобі від мене потрібно? – голос хлопця став напруженішим.

– Мене звуть Варвара, але для тебе просто Варя. 

– Ага. І що, Варя?

– Купуй свої баклажани й ходімо я тобі все розповім.

– Не хочу я з тобою йти, – сказав Нікіта.

– Ок. Слухай, – вона трохи знітилась, – розумію, що тобі все це не подобається, але річ у тому, що мені потрібна твоя допомога. Без тебе ніяк. Я тут вже рік. Як і казала минулого разу, що твій попередник здувся на першому випробуванні. Портал під жовтим кленом відчиняється кожного вересня на один місяць. Я тебе надто довго шукала. Тому зараз залишилось тільки два дні, щоб повернути мене назад.

– Я нічогісінько не розумію, – Нікіта склав продукти, притиснув телефон до термінала. Той блимнув та видав чек. 

– Дякую за покупку, – усміхнулась продавчиня.

– Дякую вам, – відповів Нікіта й пішов до виходу.

Короткий проміжок часу від каси до виходу він розмірковував чи вірити цій дурнуватій. Але не вірити їй було неможливо, адже він сам бачив її зникнення, бачив і своє. Також пам'ятав, як літери зникали та з'являлися у книзі. Та чи варто було влазити у цю дивну історію. Він не міг собі відповісти. Але ж таємниця під жовтим кленом залишилась не відомою, й ця Варвара. Куди вона збирається повертатися? “А може й справді їй потрібна моя допомога?” – думав Нікіта.

– Дуже потрібна, – прошепотіла Варя.

– Що? – хлопець вирячив очі, – Ти що ще й думки читаєш?

– Хм, трішки є, – Варвара винувато усміхнулась розвівши руками.

– О господи, а …

– Так, про сідниці я теж чула, – гиготнула, – дякую, вони у мене справді гарні.

Вони йшли вузьким провулком від магазину до будинку Нікіти. Мовчали. А потім різко Варвара почала розповідати. Швидко, так ніби часу залишилось обмаль.

– Розумієш, я не з цього світу, – вона дістала книгу, – а з цього. 

Показала книгу Нікіті. На обкладинці намальоване жовте листя, а назва розплилась чорною плямою по палітурці. Автора також не можна було прочитати. 

– Розумієш, я зникаю. Книга теж зникає. Не знаю як вона до тебе потрапила, але ти повинен мені допомогти. Повернути мене назад і розгадати таємницю під жовтим кленом. 

– Та як же я можу розгадати ту таємницю, – сказав Нікіта, – нічого не зрозуміло, ніяких натяків чи підказок. Порожні сторінки та дивна дівчина. Що я повинен робити?

Варвара мовчала. Вони підійшли до лавочки під кленом, сіли. Нікіта роззирнувся, оглядаючи дерево, намагаючись зрозуміти, що в ньому не так. Раніше він не помічав, але цьому клену вірогідно понад сто років. Товстезний, посічений зморшками стовбур, міцні гілки та зелене листя, ще ледь-ледь підфарбоване у жовтий. Підійшов до дерева, торкнувся рукою твердого цупкого стовбура. Погладив, обійшов навколо, подивився вгору на крону. Дмухнув вітер, збивши кілька жовтих листків покотив їх по вулиці, перекидаючи з боку на бік. Хлопець продовжував торкатися стовбура, відчуваючи шорстку деревину. 

Раптом відчуття змінилися. Щось прохолодне торкнулося пальців. Він розчистив пил і шматочки деревини, розсунув частини кори. Прямо в стовбур був встромлений жовтий камінь з чорною смужкою. 

– Котяче око, – з-за плеча прошепотіла Варвара. 

Нікіта підстрибнув від несподіванки. І коли вона встигла підійти? Так, наче очікувала, що він знайде схованку.

– Це твоє? – запитав.

– Не пам'ятаю.

Нікіта провів пальцем по каменю. Той здавався холодним, мов лід. Він зачаровував, переливався в сонячних променях, був бездонним. Чорне провалля котячої зіниці в середині занурювало, поглинало думки. Нікіта струснув головою. Знову подивився на камінь. Дивився й дивився. От він бачить клен, бачить лавочку, бачить Варвару, що читає книгу. Варвара сумна, її волосся скуйовджене, а по щоках течуть сльози, але вона продовжує читати. Потім до дівчини підходить хлопець. Зовсім не знайомий. Вони сваряться. Варя жбурляє в нього книгою та тікає в сторону дороги. Пробігає кілька метрів, зупиняється, озираючись на хлопця. Щось йому кричить. Але Нікіта зовсім нічого не чує. Він намагається напружити слух, але ні. Лише губи рухаються в суцільній тиші. Варвара кричить, обертається й вискакує на дорогу. В цей самий момент пищать гальма, кричать люди, Варвара падає під колеса вантажівки.