Варвара

Варвара вийшла з дому та зникла. Звичайно ж так не можна починати історію, але того дня вона починалась саме так. Варя в чудовому настрої, одягнена в білу сукню в чорний дрібний горошок вийшла з третього під'їзду дев'ятиповерхового будинку за номером 9, що знаходився на Проспекті перемоги в місті Черкаси.
Вона роззирнулась, вдихнула на повні легені, усміхнулась і розтанула у повітрі. Так, ви скажете, що такого не може бути. Що люди просто так не зникають і не з'являються. Я це теж знаю. Навіть не повірила б у цю дивну історію, якби юнак, що сидів на лавочці під жовтим кленом не підняв очі від книги. 
Нікіта не любив читати. Книги його напружували, створюючи відчуття згаяного часу, але не цього разу. Події розвивалися стрімко, світ навколо нього зник і лишилась лише книга. Чорні літери перетворилися в кольорові картинки. І от на самому цікавому місці щось змусило його відірвати очі від сторінок і подивитися у бік будинку, поряд з яким і знаходилась його тимчасова читацька схованка. У ту саму мить він побачив Варвару, що розчинялась. Вона помахала йому рукою, усміхнулась і тицнула пальцем в бік клену, під котрим він сидів. 
– Шукай таємницю під кленом, – прошепотіла.
Нікіта насправді не міг такого почути. Спочатку йому здалося, що йому здалося. Але потім він знову, вже у своїй голові, почув цей голос: “Шукай таємницю під кленом”. 
“Вереснева спека”, – подумалось Нікіті. Він опустив голову до книги, перегорнув сторінку та ледь не гепнувся з лавочки. Наступна глава роману називалась… Як би ви подумали? Так, звичайно вона називалась “Таємниця під жовтим кленом”. 
Восени завжди трапляються дива та й цей вересень не став виключенням. Нікіту навіть не здивував жовтісінький клен в середині спекотного вересня. 
– Ну знову, – хлопець закрив книгу та кинув її в сторону. Книга впала йому під ноги, наче й не кинута, розкрилась на тій самій сторінці “Таємниця під жовтим кленом”. – Ні, ні, ні. Нікіта закричав у бік книги. Я більше не поведуся. Ні на дівчат, ні на загадкові зникнення, ні на дурнуваті книги. 
Налетів вітер та труснув клен. Сонм жовтого листя звалився хлопцю на голову. 
– Дооообре, таємниця так таємниця, – швидко погодився він. 
Нікіта підняв загадкову книгу, розгорнув на третій главі та наслинив пальця. 

“Варвара вийшла з дому та зникла. Звичайно ж так не можна починати історію. Але того дня вона починалась саме так. Варя в чудовому настрої, одягнена в білу сукню в чорний дрібний горошок вийшла з третього під'їзду дев'ятиповерхового будинку за номером 9, що знаходився на Проспекті перемоги в місті Черкаси.
Вона роззирнулась по сторонах, вдихнула на повні легені, усміхнулась і розтанула у повітрі. Так, ви скажете, що такого не може бути. Що люди просто так не зникають і не з'являються. Я це теж знаю. Навіть не повірила б у цю дивну історію, якби юнак, що сидів на лавочці під жовтим кленом не підняв очі від книги. “

Нікіта перегорнув сторінку, але далі нічого не було. Лише нумерація продовжувалась у нижньому лівому кутку. 

– Чортівня якась, – сказав хлопець, – Це ж про мене. А що далі? Під яким кленом шукати ту таємницю? І яку то таємницю шукати? 
Нікіта зосереджено розмірковував, але жодної здорової думки в голові не з'явилося. Він спробував перегорнути ще кілька сторінок, підніс пальця до рота, але той зник. Вказівний палець на лівій руці зник. Очі у хлопця полізли на лоба. Та й сам він став трохи прозорим. Але книгу ще тримав. 
“Що робити? Що робити?” – панічно лунало в голові, – “ааааааа, я зникаю, що робити? Під жовтим кленом. Чорт. Що там в біса під тим жовтим кленом?”. 
Але в голову все одно нічого не приходило. Нікіта вихопив з кишені ручку, щоб написати записку. Можливо хтось зможе його знайти. Не додумавшись ні до чого іншого він написав у книжці, там де починались сторінки без літер: “Я зникаю”. Папір несподівано всмоктав чорнила, а потім вони проступили друкованими літерами в книжці. 
– Оце сюрприз, – гиготнув Нікіта від здивування, – а якщо?
Він написав у книжці: “Вказівний палець на лівій руці з'явився”. Книжка всмоктала чорнила, проявила літери й палець дійсно повернувся до хлопця. 
– Таааак, – підстрибнув він на лавці від радощів, –  так, так. Нікіта, що сидить на лавочці під кленом не зникає. Він справжній, він існує тут і зараз. Також дівчина, що зникла з його очей повернулась назад та підійшла до нього. 
Літери знову швидко зникли в книжці та перетворилися на друковані. 
– Ти молодець, – пролунав тихий жіночий голос.
– Що? – Нікіта підняв голову від книги. – Ти?
– Так. Кажу молодець ти Нікітко, – сказала дівчина, – Я гадала ти здуєся. 
– Що? – промимрив.
– Що та й що. Ти що інших слів не знаєш?
– Хм, та просто все тут таке дивне. Знаєш не часто починаєш зникати ні з того ні з сього.
– А ти й не зник. Швидко допетрав, – усміхнулась і сіла поряд, – твоєму попереднику не вистачило клепки. Він отут під кленом минулої осені і зник. 
– Ти що верзеш? – примруживши очі Нікіта недовірливо подивився на співрозмовницю, – І хто ти взагалі така?
– Оооо, чудово, перший шок минув. А ти вивляється хамло.
– Я? Це ж ти зникла, а потім ще й мене зачарувала. А я хамло. Отакої. Приїхали. Та ну тебе і твою довбану книжку, – він жбурнув книгу на лавку, підвівся та пішов геть. 
– Характер. Хм, добре. Підходить.
Варвара поправила білу сукню в чорний горошок, загорнула пасмо волосся за вухо, дістала тонкий слім з фіолетової пачки. Скоріше за все чорничний. Та чи я розбираюся в усіх цих отрутах? Варвара усміхалась, задоволено, мрійливо, з надією. Можливо нарешті хтось розгадає таємницю під жовтим кленом.