Глава 62 - Інтерв’ю

Сонячного весняного Миколи подзвонила журналістка популярної в місті газети Ірина Михайлюк.

- Вітаю, Микола. Прочитала твою статтю в інтернеті «Ядерні перспективи України» і хочу взяти в тебе інтерв’ю.

- Привіт Іра! Ноу проблем. Де і коли?

- Давайте завтра в кафе на Грушевського о десятій.

- Гаразд, Прийду без запізнень.    
Іра була давньою знайомою ще по роках навчання в енергетичному технікумі. Вона вивчала вакуумні електронні прилади. Після закінчення вона працювала на заводі, а потім через розвал СРСР і зупинку підприємства стала журналісткою. Микола вже кілька разів давав інтерв’ю кореспондентам різних газет і місцевому телебаченню по своєму патентованому винаходу інгалятору «Інгасол», масове застосування якого перешкоджало б епідеміям респіраторних захворювань: грипу, ангіни, бронхіту, ковіду, скарлатини, кору і навіть туберкульозу. В принципі це була міні соляна шахта на столі на базі звичайної кавомолки. Як відомо працівники соляних шахт ніколи не хворіли на грип і це зацікавило медиків. Стали робити санаторії в соляних шахтах і лікувати хворих, але це коштувало дорого і не кожен міг туди попасти через відстань та вільний час, а соляний інгалятор був завжди під рукою. Він пройшов випробування в обласній лікарні і отримав схвальні відгуки, але справа далі не пішла. Микола багато років доводив через пресу важливість застосування вдихання в легені соляного мілкодисперсного пилу, але його ніхто не слухав і люди продовжували помирати в лікарнях від ковіду та пневмонії. Він і сам тоді захворів, але вилікувався за чотири  дні.  

- Чого люди сліпі і глухі, Іра?! – Дивувався тоді Микола. – Ми з тобою намагаємося врятувати людей від біди, але їм це не потрібно! Вже й епідемія ковіду на дворі. Я пропоную подивитись на соляний інгалятор через популярну газету в нашому офісі, але жодна людина не прийшла!

- На жаль, друковані видання більше впливають на розумних людей, але для більшості потрібен лише телевізор і серіали з придуманими сюжетами. А коли приходить біда, то, як правило, вже нічого не можна виправити. Пригадую професора Півошенка, якому ти пропонував використати соляний інгалятор, але навіть він довірився висновкам лікарів і помер.

- Так. Дуже шкода чудову людину еколога, ентузіаста захисту довкілля і улюбленого викладача студентів.  Ми з ним засадили деревами цілу вулицю в новобудовах і тепер там чудова алея.      
Спогади про той далекий час заполонили його свідомість і усміхнені обличчя друзів осяяні  сонцем постали перед його очима. Багато з них вже пішли у вічність, залишивши народу Україні плоди своєї праці.
Наступного дня Микола прийшов в кафе на десять хвилин раніше і сів за столик поглядаючи на перехожих. Молоді хлопці і дівчати весело сміялись, йдучи на лекції в коледжі, ніби й не було дванадцяти років війни. Саме за цей щасливий сміх і воювали наші солдати, захищаючи Україну від російських фашистів.            

- Яка ж гарна українська нація! – Подумав Микола. – Де ще в світі можна побачити стільки красивих людей?          
Іра прийшла в діловому вбранні, як і личить журналістці, і пішла до столика, де сидів Микола. Він піднявся і пішов їй назустріч.          

- Вітаю, Ірочка! Як себе почуваєш?         
Вона на так давно поховала коханого чоловіка і, щоб приглушити біль втрати, постійно була на роботі.    

- Привіт, тримаюся. А як ти?         

- Ноги болять, але я бігаю. Нема часу на лікарів.            Сідай, а я замовлю каву.

Микола підійшов до барної стойки і попросив у молодої дівчини дві кави і
тістечка. Запах свіжо меленої кави поплив в повітрі і він згадав легендарного віденського кавовара козака Юрія Кульчицького та недавно виданий роман Наталії Гурницької «Запах кави в тональності кардамону. «Там, де запах кави змішується з нотами минулого кохання, народжується історія, від якої щемить у грудях.»        
Микола повернувся до столика і уважно подивися на Іру, намагаючись вгадати сценарій інтерв’ю. Офіціантка принесла каву і він зробив перший ковток. Смак кави арабіка був  багатогранним, м'яким, витонченим з явно вираженою кислинкою.   

- Навчились   українці готувати каву та ще й Відень навчили. - Промовив Микола, звертаючись до Іри.         - Що тебе зацікавило у моїй статті в інтернеті?           

- Почекай. Дай я уп’юся цим ароматом. - Відповіла Іра, не відриваючись від чашки. - Ти пам’ятаєшь наше останнє інтерв’ю з фізиком Скібінським? Тоді ви мене переконували, що готуєте революцію в енергетиці, а тепер ти пишеш, що вибухи Тунгуського та Челябінського метеоритів, це і є холодний ядерний синтез, але ж це космічні бомби!

Микола кілька секунд мовчав обдумуючи, щоб не сказати чогось зайвого і в той же час задовільнити своєю відповіддю журналістку. Він почав обережно і здалеку.        

- Іра. Ти ж розумієш, що ми зі Скібінським теоретики і моя стаття – це гіпотеза, хоча я переконаний, що правий. Ти, звичайно маєш рацію - це космічні бомби колосальної потужності і з цим вже ніхто не сперечається, але фізика ще незрозуміла.
           
Микола лукавив. Він давно знав суть явища і це було підтверджено експериментом, але оприлюднити цей секрет в пресі абсолютно неприпустимо. В Україні йшла війна, США та Ізраіль бомбили Іран, Пакістан мав конфлікт з Індією та Афганістаном, а терористи всіх мастей ладні були на все, щоби отримати потужну ядерну зброю. Тому він продовжував напускати туман.  

- Конференції по цій темі щорічно проходять по всьому світу. За останні три роки вони відбулись в Щецині, Стразбурзі, Японії, а цього року в Канаді. Науковці шукають відповіді і рано, чи пізно знайдуть істину, але наша академія інноваційних технологій перша в світі заявила, що розкрила секрет Тунгуського та Челябінського феноменів і цим  ми можемо пишатись.       

- Микола. Ти в своїй статі пишеш, що міжнародні проекти по термоядерному синтезу приречені на провал і чим ти це аргументуєш?
Микола ледь посміхнувся і знизав плечима.      

- Ти ж пам’ятаєш роман дванадцять стільців, де Шура Балаганов з Паніковським пиляли чавунну гірю, думаючи, що вона золота? Так і науковий світ вісімдесят років пиляє термоядерний синтез, а результату нуль, але це всіх влаштовує,  тому що уряди виділяють мільярди доларів на проекти колайдер, JET, ITER та інші. Нас просто ігнорують, щоб ми не заважали тринькати народні кошти і навіть вислухати не хочуть. Тільки педагогічний та технічний університети нас підтримують і публікують наші статті в своїх наукових журналах.

- А тобі, Ірочка, особлива подяка від нашої академії, що знаходиш  на нас  час  і популяризуєш на сайті газети альтернативні наукові погляди. – Закінчив розмову Микола.

- Це я тобі маю дякувати за інтерв’ю. З тобою завжди цікаво, як і нашим читачам. – Відповіла Іра, ховаючи в сумку диктофон.   
           
Стаття про інтерв’ю з доктором філософії з технічних наук Миколою Кульчицьким журналістки Ірини Михайлюк з’явилось на сайті газети через тиждень і дало зовсім неочікуваний результат.