Глава 54 - Петро Оникійович

Микола зустрів Петра Оникійовича на  Майдані в грудні 2013 року, коли вся Україна протестувала проти свавілля бандита Януковича. Петро Тітарчук був полковником у відставці і членом партії «Батьківщина». Три місяці протестів в Києві зблизили їх і встановилась довіра та товариські відносини.  Історія роду Петра Оникійовича досить цікава і походить з села Чорна Гребля.

Село Чорна гребля відоме з 11 століття і було засноване на річці Удич. Українці завжди селилися на берегах річок та озер. Турецький мандрівник Евлія Челебі писав:  «Земля Поділля настільки багата, що з неї мед тече від роїв диких земляних бджіл. Біля кожної річки є гребля з млином і українці мають, і рибу, і воду, і борошно. Я бачив чудо млин, який починав обертатися від пригоршні води…».        
З тринадцятого століття в селі Чорна гребля мешкав козацький шляхетський рід Оникіїв, що мав тут землі та млин на греблі насипаний колись чумаками.    
Прапрадід Оникій Євстафійович на прізвисько Горностай був господарським шляхтичем герба Гіпокентавр і довіреною особою польської королеви Бони Сфорца з руських справ у 1517-1528 роках.        
Він також був писарем Великого князівства Литовського  з руських справ короля Сигізмунда Першого у 1539 р., староста Черкаський  й Канівський 1547 р. (намісник тих замків), у 1544р. державця  волковиський,  державця  любошанський, староста берестейський, а потім стає ротмістром Великого князівства Литовського . Він підтримував тісні контакти з козаками, котрі постачали коней, зброю, провіант. За покровительство над козаками отримував частину здобичі, захопленої під час походів. Зміцнення зв'язку між представником місцевої влади і козаками відбувалося в процесі служби останніх у конвойних командах, які використовувались для охорони воєводських чи старостинських осіб під час поїздок або ж відсічі нападів татар  на замок.    
23 вересня 1554 року черкаський і канівський староста Оникій Горностай дав «вводний запис» на користь  Київського Пустинно-Миколаївського монастиря на володіння   урочищами й угіддями з бобровими гонами й рибною ловлею по Дніпру від Вереміївки до села Недогарки.          
Оникій Горностай був кремезним чоловіком, середнього росту, з блакитними слов’янськими очима в яких світився розум і українська хитрість. Перебуваючи на службі Речі Посполитої, він ніколи не забував про власний інтерес, що викликало невдоволення у міщан та бояр Черкаського староства і вони напасали скаргу королю Сигізмунду Першому.

- Ваша величність! Пан Оникій Горностай не виконує попередніх уставних грамот та королівських листів, визискуючи більше ніж по закону.       
Вислухавши скаргу, король Сигизмунд Перший надіслав старості Черкас  листа.

- Пан Оникій Горностай! Аби в бояр, слуг і міщан черкаських над уставу їх більше нічого не вимагать! 
Суперечки із черкасцями примусили Оникія Горностая 1547 р. «добровольно» покинути Черкаси. 6 вересня 1547 р. король прийняв від Оникія Горностая Черкаси та Канів, і дав йому у «держаньє» Гомельський замок, де старостував до того часу пан Ян Хрщонович.
Через кілька років пан Онікій приймав участь у Трабському та Віленському сеймах на запрошення маршалка Василя Фурса, що свідчить про його високий статус в тогочасному суспільстві.   
Його батьками були Остафій Горностай, а матір — Марія Семенівна Скіпорівна. Згідно ревізії житомирського  замку у 1545 р. брати Іван та Оникій Горностаї були власниками Тулині і Соснова в Житомирському повіті. Оникій тримав дубицьке й конявське староства. Відповідно актів у 1555 року і передав будинок у місті Вільно, що отримав у посаг від своєї дружини Анастасії Григорівни Громико, своєму зятеві князю Івану Крошинському, котрий був одружений з його дочкою Богданною. У 1558 році після смерті свого брата Івана Остафієвича Горностая зайняв його земельні володіння в Київському повіті.         
Ім'я Оникій (або Іоанникій) — це чоловіче ім'я українського походження, яке має грецькі корені, пов'язані з перемогою (від грецького Anikios) або є пестливою формою від Іван (Іоанн). В середньовіччі воно було популярне серед української шляхти, але стало рідкісним у ХХ столітті.

Друзі  Микола і Петро не чекали на відповіді на свій лист від МВС про долю зниклого Валерій Білова, як несподівано до хати Миколи завітав чоловік з військовою виправкою з текою в руках.  

- Це ви Микола Кульчицький? Ви писали листа в поліцію про зниклого Валерія Білова?

- Так. А що з ним?    

- Тут ціла кримінальна історія. Син Білова загинув на війні і батько отримував виплати на картку. Через горе і похилий вік у Валерія погіршилася пам'ять і він давав свою банківську  картку сусідці, щоб вона йому купувала продукти, але ця шахрайка викрала у нього 200 тисяч гривень. Коли прокурор дізнався, то так обурився, що зажадав негайного взяття під варту і тепер вона  в СІЗО в очікуванні суду. Зараз Білов у Швеції в дочки.

- Якими мерзотниками бувають люди! – Вигукнув Микола. – Валерій Білов все життя боровся за екологію і щастя народу України. Добре, що він у безпеці і за ним доглядають. Якщо у вас буде можливість, то повідомте мені телефон його дочки, щоб ми могли його якось підтримати.    
           
- Я спитаю у судді і вам повідомлю. Розпишіться тут в протоколі.

Вони розпрощалися і Микола тут же подзвонив полковнику Петру Тітарчуку, повідомивши радісну звістку про долю їхнього спільного друга.        
             
- Яка гарна звістка про Білова! – Промовив Петро Оникійоваич.  – Тепер я за нього спокійний.
Наступного дня вони зустрілися в кафе і випили каву з кон’яком сповнені надії ще побачити
старого друга.