Глава 49 - Експеримент

Микола Кульчицький розумів, що для перевірки  правильності теорії протон-протонного синтезу завжди потрібен  експеримент. Маючи гарну теорію процесу, Микола усвідомлював і небезпеку при  постановці цього експерименту. Жорсткі гамма-кванти з енергією 2,1 мільйони електрон-вольт могли легко вбити самих експериментаторів, тому перш за все потрібно було подбати про безпеку.

     Якось соратник з «Зеленого світу» Валерій Білов  поскаржився, що вода в Україні стає дефіцитом, падає рівень грунтових вод і повністю зникло лісове озеро біля підшипникового заводу, де він колись працював.

Микола на той час вже був головою цієї громадської організації і вони вирішили піти в ліс, щоб подивитись на наслідки глобального потепління. Після довгого блукання по лісу, Микола нарешті не стерпів.

-Та ти справжній «Іван Сусанін», Валера. Ми хоч дорогу додому знайдемо?
 

-Я давно вже тут не був. - Виправдовувався Білов.       
 

- Так чого ж ми йдемо вгору, вода ж вгору не тече. Озеро має бути в долині.
 

- Ні, ні. Десь тут озеро має бути.  
 

Нарешті Микола все ж таки пішов вниз з горба і їм відкрилося висохле дно озера.
 

- Раніше тут була глибина до двох метрів і тут купалися військові. Бачиш оті бетонні плити? Тут за часів СРСР був резервний командний пункт ракетних військ 43 армії і була закрита зона.          
 

- А цей командний пункт зберігся?

- Ні, там все пограбовано, - відповів Валерій. Я тобі все покажу. Бачиш оту асфальтовану стежку? Вона веде до бункерів.   
           
Друзі пішли через чагарники до стежки, яку теж в деяких місцях перегороджували засохлі дерева, що попадали. Далі вони побачили амбразури бетонних дзотів і самі бункери командного пункту. Скрізь валялась пластикова оболонка з кабелів, які місцеві жителі поздавали на брухт. Сходи в тунелі були усипані шматками цегли і сміттям. Микола спустився під землю, але далі була суцільна темрява. Без ліхтаря далі йти було неможливо.
 

- Послухай, Валерій. Це ж ідеальне місце, щоб безпечно провести експеримент по холодному ядерному синтезу, - промовив Микола.  
 

- Але ж ти казав, що для цього потрібна електроенергія.         
 

- Вистачить акумулятора з твого «Жигуля» і  дорога  є.
 

- Можна спробувати, але я збираюсь лягти в госпіталь. В мене проблеми зі спиною.
 

- Ти лікуйся, а я за цей час підготую експериментальну установку і дроти.  
 

Через два тижні Білов закінчив курс лікування, а Микола підготував все для проведення експерименту. Спеціальним пристроєм він гідролізом закачав в лабораторну пробірку чотири кубічні сантиметри водню і щільно закрив корком.  Знайомий радіомайстер Олександр Петрічко змонтував високовольтній іонізатор. Він був палким шанувальником геніального Ніколи Тесли і постійно намагався розгадати його секрет отримання енергії з ефіру.
 

Завантаживши все обладнання в старенький автомобіль, друзі під’їхали до шлагбауму, що перегороджував шлях до лісової дороги. Іржавий замок піддався після першого ж удару молотком і вони в’їхали в ліс. Дорога петляла, а сонце ледь проникало через густу крону дерев. Ось і бункер.

Микола ніс установку, а Валерій освітлював шлях ліхтарем. Пройшовши метрів з двадцять по тунелю, вони встановили іонізатор, пробірку з воднем, датчик від лічильника Гейгера і підключили дроти живлення.  Вони вибрались назовні, відкрили капот автомобіля і підключили акумулятор.  
 

- Ну, що ж. Настав момент істини, пан або пропав, - сказав Микола. 
 

- Не факт, - пробурчав Білов. – Щось мені не віриться.
 

- Ти слідкуй за стрілкою лічильника Гейгера, а я включу вимикач.

Після подачі струму нічого особливого не  трапилось. Стрілка лічильника трохи коливалась, фіксуючи природну радіоактивність, в навушниках інколи потріскувало. Загалом це був природний радіаційний фон в 25 мікрорентген.           
 

- Не працює. - Розчаровано сказав Микола.

 -Я ж казав. - Знову буркнув Білов.                                  
 

В цей час із хмари виглянуло Сонце і освітило бункер. Раптом земля здригнулась, автомобіль підкинуло вгору, а друзі попадали на землю. З бункера з страшним гуркотом вирвалась хмара вогню і чорного диму. Коли трохи розвиднилось вони побачили замість бункеру глибоку воронку.

Швидко отямившись, Микола сказав:

- Треба тікати, а то ще нам тероризм пришиють.

- О це так експеримент! - Ледь видавив з себе вражений Білов.          
 

На шаленій швидкості автомашина виїхала на шосе і попрямувала до міста. Назустріч їм з мигалками промчало кілька поліцейських машин. Вибух був настільки сильний, що хтось вже подзвонив до поліції.

Щоб заспокоїти громадян влада міста заявила, що це вибухнули боєприпаси від Другої світової війни, хоча ніяких слідів вибухівки виявлено не було.

- Валера! Нікому не розповідай про цей експеримент. Це дуже небезпечна інформація.

- Я все розумію. - Відповів Білов. 

Через деякий час Микола зустрів близького друга Білова полковника у відставці Петра Тітарчука.

- Вітаю. Слава Україні! Десь пропав Валерій Білов. Сусіди давно його не бачили і на дачі теж. - Промовив полковник.      

Микола насторожився.       

- А він тобі нічого не говорив про експеримент з холодного ядерного синтезу?           

- Говорив. Ми одного разу гарно випили і Валера щось таке розповідав про вибух бункера, але  ніхто йому не повірив. Чого тільки чоловік не вигадає, коли нап’ється.     

- Треба написати в поліцію, що людина пропала. Дай мені його адресу і я відправлю листа.

Пройшло багато часу, але з поліції відповіді вони так і не дочекались. Під час війни багато людей пропало безвісті.      

- Хто міг викрасти Білова? – Терзався сумнівами Микола. – ФСБ чи прибульці?

Ця таємниця довго лишалася для друзів не розгаданою.