Глава 43 - Українці в полоні у ворога

     Так склалася доля, що звела Миколу Кульчицького з ветераном Другої світової війни пілотом полковником у відставці Тимофієм Тихолоз. Він був сусідом по дачній ділянці і дуже приємною людиною. Микола в цей час будував будинок для родини сина, обідали вони разом і починалась розмова.

- Наш рід походить з козацького села Рубанка біля Умані. – Промовив Тимофій Григорович.

– Половина села була нашими родичами. Жили ми заможно, дітей було багато, але прийшла біда – російські окупанти. Вони почали грабувати селян під гаслом розкуркулення, погрожуючи зброєю і убивствами. Тому батько все покинув і поїхав у Сибір. Хоча там було дуже важко, але нас оминув голодомор і німецька окупація.      

- Тимофій Григорович. Але ж у вас прізвище Тихолозов.        

- Та це мене так записали. Коли мені потрібно було отримати паспорт в 16 років  ментяра каже  «Что это за фамилия Тихолоз? Запишем Тихолозов». Так я і став Тихолозовим. Війна вже йшла три роки, коли я поступив у льотне училище і закінчилася разом з моїм навчанням. На фронт я вже не попав, але служив по всій території СРСР.  З командирами мені теж пощастило і я став льотчиком першого класу. Наш полк стояв під Волгоградом, де наші аси випробовували нові літаки.           

- Там у вас були якісь цікави моменти? – Запитав Микола.     

- Звичайно. Я навіть близько бачив Микиту Хрущова, який тоді керував СРСР. Він приїхав на наш аеродром разом з конструкторами нового винищувача і почав розпитувати льотчиків – випробувачів нових літаків. Наш знаменитий ас розказав, які є недоліки у цього літака. (Пізніше він загинув при випробуваннях.)           
Хрущов відразу звернувся до конструкторів.     

- Записуйте і все виправляйте в найкоротший час! Все це сталося на моїх очах і врізалося у пам'ять. Ми тоді були дуже молоді і побоювалися начальства, а тут така подія! Були й казуси. Поруч були корівники і молоді доярки, а мені захотілося відзначитися. Якось під час учбового польоту, я пролетів так низько, що доярки з переляку на землю попадали. Мені потім нагоріло від начальства.

- Всі молоді любили побешкетувати. – Засміявся Микола, пригадавши свою молодість.

- Потім я служив під Полтавою на рідній українській землі. Тільки но я прибув в полк, як мене викликав генерал.

- Ти звідки? Де служив? – Запитав він      .

Я все коротко доповів.       

- Який в тебе клас?  

- Я льотчик першого класу.

- Через тиждень полетиш на стратегічних бомбардувальниках СУ-95.          
Я трохи перенервував бо ніколи не літав на сушках. Все ж, я тиждень готувався на тренажері.
Одного дня отримую команду летіти на СУ-95. Поруч за штурвал сів генерал і підняв літак в повітря.        

- А тепер ти покажи, що умієш. Курс на  Мурманськ. – Наказав командир.

Я взяв керування на себе і полетів по заданому курсу. Генерал нібито задрімав. Через годину генерал взяв керування на себе і провів дозаправку сушки в повітрі. Потім ми розвернулися і я знову керував літаком. Посадку здійснював генерал. Коли ми  вже були на аеродромі, генерал сказав.          

- Тепер ти мій друг на все життя. 

В Полтаві я став майором та інструктором молодих пілотів. Через деякий час прибули нові винищувачі МІГ-25 і почалися проблеми. Два літаки розбилися, а льотчики загинули. Приїхала комісія від міністерства оборони і з КДБ шукати диверсантів і саботажників. Командира полку могли віддати під трибунал. І тут під час чергового польоту розбився третій МІГ-25, але пілот встиг катапультуватися. Я на машині першим під’їхав до нього і спитав.

- На якій швидкості літак став некерованим?     
           
- На швидкості 620км на годину. – А відповів пілот.    

Комісія зібралася на винесення остаточних висновків, що в полку є агент чужої розвідки, а командир і каже.         

- У майора Тихолозова є особлива думка.           

Я встав і сказав, що по моїм спостереженням на швидкості 620 кілометрів на годину з літаком відбувається резонанс і він стає некерованим. Викликали вцілілого пілота і він підтвердив, що літак розвалився на вказаній мною швидкості. Потім нам конструктори дуже дякували, коли все це підтвердилося.           

- Цікава життєва історія по нагородженню непричетних і покаранню невинуватих. – Засміявся Микола. – Як би не ви, когось би покарали.          

- Після цього мене перевели служити в Москву, як експерта по катастрофам і мій кабінет був поруч з військовим льотчиком маршалом авіації тричі Героєм СРСР Іваном Кожедубом. Він був українцем і народився в селі Ображієвка Чернігівської губернії. 
Він став військовим льотчиком і під час війни збив 62 ворожі літаки, за що був нагороджений орденами і медалями. Між нами склалися дружні стосунки. Якось він зайшов до мене і сказав.          

- Тимофій Григорович. Я тричі Герой Радянського Союзу, депутат Верховної Ради. Люди менш заслужені ніж я отримують кремлівський пайок, а я ні.   
 
Я запропонував написати листа в Кремль з таким запитом і сам його підготував. Кожедуб прочитав, залишився задоволений і лист був відправлений.
Через деякий час він прибігає до мене і світиться від щастя.   

- Дякую тобі, друже!  Мені дали кремлівський пайок!  

Микола голосно зареготав.

- Військовий ас, тричі Герой Радянського Союзу змушений просити кремлівських чиновників дати щось дефіцитне для своєї родини! Яка ганьба для СРСР! Кожедуб служив комуно-фашистам, які разом з Гітлером почали Другу світову війну напавши на Польщу. Він був в полоні у окупантів України під конвоєм НКВС!           

- Багато українців змушені були перефарбовуватися під росіян, щоб вижити, або заради кар’єри. – Промовив Тимофій Григорович. – Потім мене перевели служити у Східну Німеччину. Там був значно вищий рівень життя ніж в СРСР, але все одно німці тікали на захід, ризикуючи життям. Одного разу в наш полк приїхав з перевіркою Кожедуб. Він зійшов з трапу літака, оглянув стрій і, побачивши мене, відразу підійшов до мене і обійняв!

- Вибачте мене, що я порушив субординацію і відразу не привітався з командиром полку. – Промовив Кожедуб. – Але полковник Тихолозов мій давній друг, якого я дуже люблю і поважаю.
Після цього моє становище в полку взагалі стало привілейованим.