Глава 34 - Єдність лицарів

     Під Одесою є старовинне козацьке кладовище, на надгробках якого стоять кам’яні мальтійські хрести. Одна з найдавніших могил на цвинтарі датована 1791 роком, за три роки до того, як місто Хаджибей отримало назву Одеса. Цвинтар площею два гектари розташований на схилі Шкодової гори на території колишнього поселення Куяльник.
Історики вважають, що цей цвинтар був створений у 1775 році, одразу після насильницького розгону останньої Запорізької Січі. Цілком імовірно, що козак, який лежить у першій могилі, і привів дніпровських «лицарів» на це мальовниче місце під османським Хаджибеєм із дніпровських берегів. Тут вони назавжди попрощалися зі зброєю, назвавши себе символічно нерубаями. Звідси і козацькі назви навколишніх сіл Нерубайське, Вусатове, Чубаївка.        
Козаки, з властивою їм заповзятливістю і кмітливістю, швидко освоїли видобуток черепашника і почали постачати його в Одеський порт, який будується чорноморськими козаками під керівництвом де Рибаса і де Волана, ставши перевізниками-биндюжниками. На козацькому «цвинтарі» поховано власників штолень, у яких видобували «черепашник». Всього на цвинтарі понад п'ять сотень поховань, близько двох сотень увінчані кам'яними, чотирьох-, шести- та восьмикінцевими хрестами. Часто це мальтійські хрести. Ось вони й наштовхують на цікаві історичні паралелі.         
На острові Мальта є знаменитий храм Святого Іоана Хрестителя, а в ньому вісім капел – по одній на всі вісім націй, які брали участь у освоєнні дикого острова та у його обороні від заклятих ворогів. З перших кроків вражає мальовнича підлога храму. Кожна плита підлоги його з химерної мозаїки — це надгробок лицарю, який жив і боровся під «ластівчиним» хрестом. На кожній плиті розміщено символ ордена, лицарські девізи і довгі та нудні настанови латиною, як правило, про швидкоплинність життя, мовляв, людина, не сильно заносись, смерть зрівняє всіх і залишиться тільки слава, здобута в бою!
Напис над входом в храм свого роду підбадьорення: «Ви, що йдуть по мертвим, пам'ятайте, що колись пройдуть і по вас!»          
А  ось меморіал великого магістра Ніколаса Котонера. Навіть при м'якому освітленні, що підкреслює всю сакральність моменту, бачимо двометровий пам'ятник, висічений з білого мармуру з додаванням позолоченої бронзи.   
На високому п'єдесталі, прикрашений переможними фанфарами в руках безтурботних херувимів і ангелів, перед нами постає бюст Великого магістра Ніколаса Котонера, що відливає позолотою.      
Опорою колись головному лицарю є незвичні для ока статуї напівоголених атлантів. Фігурам тяжко під вантажем фальконетів, пістолів та військових обладунків. Атлант зліва — оголена до паска міцного вигляду людина, яка звикла до важкої роботи. Гладко поголений череп з відкинутим назад, немов зустрічним вітром, чубом-оселедцем видає в ньому... запорожця! На думку спадає резонне запитання: «Де Хортиця, де Чортомлик та дніпровські пороги, а де ця екзотична Мальта? Хіба могла допливти в ці краї маленька козацька чайка?     
І тут у пам'яті спливають бачені ще у шкільному віці музейні корогви запорізьких сотень — червоний восьмикінцевий хрест у парі з півмісяцем на білому тлі. І постає питання: а чи випадковість це?     

12 грудня 1635 року у Варшаві стратили гетьмана запорізьких козаків Івана Сулиму. В одному з морських походів проти турків близько 1605 він потрапив у полон, і неволя галерного весляра тривала для нього п'ятнадцять років. Але невдовзі Сулима якимось дивом звільнив звернених у рабство веслярів-християн і захопив османську бойову галеру. Це сталося під час війни турків із Венецією.           
Хоробрий козак прикував турецький екіпаж до весел і причалив до берегів Італії, моментально ставши для італійців національним героєм. За цей подвиг і за видатні заслуги у боротьбі проти ісламської експансії він і отримав нагороду від Папи Римського Павла V Боргезе золоту медаль, а на знак особистого ставлення Папа подарував Сулимі медальйон зі своїм портретом. Подвигами славетного запорожця захоплювалася
Європа, про нього сказала захоплене та добре слово паризька «Ла газетт».
Медаль та папський портрет не врятували гетьмана Війська Запорізького Івана Сулиму від розправи. Йому відрубали голову, тіло його четвертували і частини розвісили на міських стінах цивілізованої Варшави, у костелах якої вихваляли любов до ближнього та всепрощення. У провину йому висунули захоплення польської фортеці Кодак на березі Дніпра. Можливо, римський скульптор Гуїді, сучасник Суліми, який створив надгробок Котонера, надихався подвигом Суліми?        

Згадка про запорізьких козаків є у мальтійських військових хроніках. У травні 1565 року 50-тисячна армія султана Сулеймана Чудового, дружиною якого була легендарна українка Роксолана Хюрем — «Що сміється» (у дівоцтві Настя Гаврилівна Лісовська), намагалася штурмом взяти Мальту. Проти турецької армади Мальта виставила військо у півсотні лицарів та у п'ять тисяч мальтійських солдатів і ополченців. Серед них було понад сотню запорізьких козаків!     
Після запеклих кровопролитних боїв турецька розгублена та деморалізована армія у повному сум'ятті відступила аж до Босфору. Облогу Мальти було знято. З гіркотою сприйняв цю подію Сулейман Чудовий, схильний до глибоких депресій. Вперше за сорок років подобу «аллаха на землі», «володаря світу» та «завойовника земель» зупинили на Середземному морі!         
Як же українці вперше опинилися на Мальті? Письмові відомості свідчать, що після чергової перемоги лицарів над яничарами на турецьких галерах мальтійці виявили закутих у залізо невільників із химерними зачісками на поголених головах. На запитання здивованого їхнім виглядом великого магістра, хто вони такі й чому носять на шиї хрестики, запорожці відповіли, що потрапили в полон ще десять років тому і з того часу гребуть веслами на галерах Османа. Великий магістр був здивований і щедро обдарував козаків, а потім відпустив їх на всі чотири сторони. У відповідь запорожці попросили дозволу залишитись у війську мальтійців і наочно довели, що володіють зброєю майстерно як у пішому строю, так і в сідлі скакуна. Та й море для них — рідний дім.
Історики в багатьох публікацій на тему мальтії стверджують, що запорізьке військо у своєму середовищі завжди вважалося лицарством і пов'язувало себе з військово-чернечим Мальтійським орденом. Слово «лицар» з'явилося на Січі  не просто так! Та й постать запорожця зовсім невипадково потрапила до собору католицького Мальтійського військово-чернечого ордену.