Глава 22 - Печера

         Мандрівники зупинились на ніч в порожніх келіях Манявського скиту, який переживав нелегкі часи, бо монахів було небагато і тому частину приміщень  здавали, як готель.   Вони  ознайомились  з чудовою архітектурою скиту, познайомились з ігуменом і пом’янули перших засновників скиту  Йова Княгиницького та Феодосія на їхній могилі, де була поставлена надгробна плита.           
 
- Гарне місце обрали засновники скиту. Краєвиди тут просто чудові. – Сказав Микола.

- Ви ще не бачили Манявського водоспаду. – Відповів професор. – Таку красу ніколи не можливо забути. Ранком ми там будемо, тому треба добре відпочити.

Наступного дня вони нашвидкуруч поснідали і пішли туристичною стежкою в гори  порослі смереками. Сонце ледь пробивалось крізь крони дерев, а підйом ставав все крутішим.  Попереду було чути дзюрчання води.   

- Це малий Манявський водоспад в два метри. – Пояснив професор. – Великий трохи далі.

Обережно обходячи великі валуни вони дійшли до місця де річка Манявка падала з висоти в двадцять метрів і неначе шепотіла – таким був шум від падаючої води.
 
- На цьому святому місці мольфар взяв з мене клятву берегти таємниці братства і печери прибульців. – Промовив Володимир Бурий. – Тому присягніть і ви.
 
- Присягаємо. – Промовили Микола і полковник.         

- Тепер нам доведеться пройти тією ущелиною ще вище. – Сказав професор і показав рукою напрямок руху.      

Вони почали просуватись крізь зарості чагарників вище по схилу, тримаючись руками за виступи скали. Далі шлях став менш крутим і нарешті професор зупинився. Попереду був величезний камінь, що лежав біля високої скелі.  

- Мольфар казав, що відкрити печеру можуть лише троє посвячених, але тоді ми були лише вдвох. Тому мольфар поставив камінь на той валун, а ми стали на два інших
і величезна брила відійшла в сторону. Тепер і ви так ставайте.
Всі розмістилися на вказаних валунах, але вхід в печеру не відкрився.

- Нічого не розумію. – Розгублено промовив професор.

- Давайте спробуємо ще раз. – Запропонував Микола. – Треба діяти в тій послідовності, як було у вас в минулий раз.       
 
- Добре. Спочатку ставайте на цей камінь, потім я, а тепер ви полковник.

Величезний валун ніби поплив в повітрі, відкриваючи вхід до печери. Всі лише ахнули з цього дива.

- Гарно вміють маскуватися прибульці! Таке розказати, то ніхто не повірить. – Промовив вражений полковник.   

Всі троє включили ліхтарики, зайшли в печеру і остовпіли. Перед ними висіла в повітрі срібляста капсула вімана, що нагадувала своєю формою велику тарілку.

- Її не було минулого разу! Її не було!  - Вигукнув професор. – Тут знову були прибульці!

Полковник торкнувся рукою віману і вона загойдалась.            

- Тепер я політаю. – Сказав він і спробував знайти вхід в середину, але нічого не знайшов.

- Давайте не будемо поспішати, а то ви ще щось зламаєте. – Попросив Микола. – Подивимось, що тут ще є.  

- Там далі стоїть чаша Грааля, а в сундуку золоті пластини з письменами  і якийсь пристрій. Може це і є ковчег завіту про який писали в біблії. 

Микола відкрив сундук і взяв в руки золоті пластини зшиті в одну книгу. Вона була дуже важка. Гортаючи сторінки з незрозумілими написами, він побачив схему сонячної системи з планетою між орбітами Марса і Юпітера. 
  
- Планета Фаетон такі існувала. – Ледь чутно сказав він. – Прибульці прилетіли з Фаетону.

Професор взяв в руки чашу Грааля, але вона в його руках не засвітилася, як у мольфара.

- Мабуть я недостатньо вірю у вищі сили. – Сказав він.
 
- Ну, що ж. Тепер ми знаємо таємниці, які маємо берегти від брудних рук. Цей апарат деякі точно захочуть використати для війни і убивства людей, тому нехай тут і залишається. – Підсумував професор.        
           
- Я перефотографую золоту книгу і спробую розшифрувати. – Запропонував Микола.          
Один за одним вони вийшли з печері і тут величезна брила майже безшумно закрила вхід.

- В печері точно є датчик стеження, але ми його не побачили. – Сказав Микола.  – Переконаний, що прибульці вже знають про наш візит.        

- Можете не сумніватися. Ви дуже скоро будете мати з ними контакт. – Відповів професор.
 – Я не повірив мольфару, але вже наступного дня на власні очі бачив прибульця.

- Але чим конкретно прибульці можуть допомогти Україні, коли насувається війна з фашистською Росією? – Запитав практичний полковник Вакуленко.
 
- Спробуємо прочитати золоту книгу. Можливо там є на це відповідь. – Сказав Микола.

- Далі наш шлях до Виноградова в Закарпатьську область до печери тамплієрів. - Промовив професор. – По прямій це недалеко, але доведеться об’їжджати гори. Повертаймося назад до машини.  
 
Спускатись вниз з гори було легше, але треба було бути обережним, щоб не впасти. Повернувшись до Манявського скиту, вони сіли повечеряти в трапезній.           

- Як вам сподобався водоспад? – Запитав ігумен.          

- О! Такій краєвид не можливо забути. – Відповів професор Бурий.  

- Ми по таких горах лазили, що я ледь ноги доволік до скиту. – Відповів жартома полковник.
 – За цей подвиг треба випити.      

Пляшка з горілкою пішла по колу.           
- Випийте з нами , отче.     
           
- Добре, але трошки.

Після першої чарки пішла друга. Всі розслабились почали вести себе невимушено.

- Треба нам подивитись на моїй військовій карті де знаходиться печера тамплієрів, щоб знайти найкоротший шлях. – Сказав полковник.      

Виделка випала з рук ігумена і дзенькнула по тарілці. Погляди присутніх звернулись на монаха. Вигляд у нього був такий, ніби він побачив привида.

- Ой! Вибачте. В мене невідкладні справи. – Промовив ігумен і швидко пішов з трапезної.

- Що це з ним? Якийсь він дивний. – Промовив професор. – Нам пора відпочивати, завтра дорога не близька.   

Наступного ранку вони виїхали, ледь стало світати. Гори закривали сонце, але вже можна було не включати фари. За руль сів полковник і знову полетів ніби на літаку.
 
- Обережніше, прошу вас! – Благав професор.