Глава 3 - Орден лицарів України

Мольфар Макарій передбачив важкі часи для Оукраїни. «Прийде орда зі Сходу і зникнуть князі через свої чвари, але не загине народ русів-оукраїнців, а лицарські традиції прадідів стануть здобутком онуків і правнуків». Дерев’яні таблички з ведичними  написами були знайдені лише через десять століть.        
     Орда прийшла в 1240 році, але панувала недовго.  Через сто років Великий князь литовський  Ольгерд з литовськими і руськими полками розбив орду на річці Синюха. Звільнені від татар землі Ольгерд передав племінникам – князям Каріатовичам і вони побудували тут замки для оборони.         
 Пізніше  у Західній Україні вже правив король Данило Галицький – нащадок князя Ярослава Мудрого.   
Великий князь литовський Ягайло одружився з королевою Ядвігою і став королем Польщі під ім’ям Владислав ІІ. З часом увійшла Україна в державу Річ Посполита і була б вона найпотужнішою в Європі, але нерозумна політика польського панства призвела її до загибелі. Поляки поводили себе в Україні, як окупанти і виникло нове лицарство - Українське козацтво, засновником якого був князь Дмитро Вишневецький на прізвисько Байда.       
Ведуни - мольфари були ідейними провідниками цього лицарства і змалечку виховували козаків – характерників, які могли ворожі стріли руками ловити.           

     Козак - характерник - своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва.

Хто ж вони, ті характерники, що вони вміли? Якщо дивитися із сьогодення, то вміння характерників – це щось з області фантастики, тому більшість людей з недовірою ставиться до цих знань. Справжнє вміння характерника полягало в тому, що в залежності від швидкоплинної життєвої ситуації, він міг бути ким завгодно: воїном, лікарем, учителем, орачем, будівельником тощо. І все він міг, і все він знав, і все в нього виходило. Ці знання, це вміння були притаманні не всім козакам. Але характерник мав бути не простим козаком, а козаком-надлюдиною! Цікаво, що характерництво переважно вважалось військовим мистецтвом. Хоча в кожному місті чи селі були такі собі знахарі та відуни (що володіли тими ж знаннями, що і характерники), які повинні були захищати місцевих жителів від нечисті. Це були люди "від Бога", щось на кшталт добрих магів, які захищають рідний край. Дослідники вважають, що поєднання практичного досвіду та спостережень, що передавалися з покоління в покоління, духовних і фізичних практик породило унікальне мистецтво бою, виживання і цілительства. Характерники більшу частину свого життя воювали, тренувалися та удосконалювалися. У них навіть була спеціальна техніка медитацій «ману», через яку характерник нібито спілкувався з вищими силами напряму.

Козаки-характерники, за переконанням своїх сучасників, вели свій рід від древніх, ще язичницьких, волхвів, які вміли пророкувати майбутнє і володіли таємними знаннями. Згідно з народними переказами, практично всі козацькі гетьмани, кошові отамани і відомі полковники були характерниками. Наприклад, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та Іван Сірко.
Для своїх побратимів характерники були ще й духовними наставниками. Фактично це була військова еліта, яка володіла навичками знахарства. Такий спеціально навчений у храмах Світовида і Перуна воїн міг надати швидку медичну допомогу пораненим під час бою або ж виходити їх потім.

Саме характерники входили до загонів пластунів - своєрідного козацького спецпідрозділу. Ба більше, до своїх лав вони приймали навіть жінок, які володіли цим даром. До нашого часу дійшли спогади польського історика Бартоша Папроцького (1540–1614) про те, що такі козаки володіли магічними уміннями: замовляли кулі або ж збирали їх із себе руками і кидали назад у ворогів. А ті, у кого влучали такі зачаровані кулі, одразу гинули.
Лицарський дух билинних героїв Добрині Ніскинича - древлянського князя, Олекси Поповича - дружинника з Ростова та Іллі Муровлянина передався Запорізьким козакам.
 

                                                                       2
Нащадком мольфарів – характерників був козак Іван Сірко. Український полководець, подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, кошовий отаман Запорізької січі й усього Війська запорізького Низового здобув перемогу в 65 битвах і став героєм багатьох українських пісень та казок.    
     Іван Сірко народився приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті було 70-75 років.  Іван Сірко походив зі Східного Поділля (сучасна Вінниччина), і припускають, що місце його народження — сотенне місто Брацлавського полку Мурафа, неподалік Кальника . Сірко також у 1658—1660 роках був вінницьким (кальницьким) полковником, а за тих часів на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв. Як аргумент наводиться також лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, де переказані слова самого Сірка: «А як народився за ляхами, то там хочу й померти», що вказує на те, що Сірко народився на Правобережжі, тобто українських землях, які тоді перебували під владою Речі Посполитої.

У 1644 року Богдан Хмельницький, військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Королівства Франція графом де Брежі й наступного року підписав контракт, за яким 2500 козаків дісталися морем через Гданськ до французького порту Кале. Командиром цих козаків був Іван Сірко, який у жовтні 1645 року брав участь у боях проти Іспанської імперії у Фландрії під командуванням Людовіка ІІ де Бурбона, а 1646 року, спільно з армією принца Людовика Конде, взяв «ключ від Ла  Манша — неприступну фортецю Дюнкерк.  

За повір’ям, коли народився Іван Сірко, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який зайшов охрестити дитину, відмовився брати його на руки, а лише перехрестив здалеку і втік. А той, хто всіх налякав, не заплакав, він лежав на столі і бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з’їв його. Хлопчик народився із зубами! За повір’ям, поява немовляти з зубами означала, що народився майбутній вбивця. Налякані селяни радили батькам позбутися дитини, але сина врятував батько. Тато виніс дитину до натовпу і сказав односельцям, що цими зубами малий буде гризти ворогів.

В ніч на Івана Купала хлопець зник, а повернувся лише за три дні. У нього була розірвана свита і тіло вкрите рубцями. Селом пішли чутки: хлопчина зустрівся із самим чортом, нечистий подарував йому страшні сили. Хати у селі почали замикати. Та де він був, не розповів нікому, під сорочкою ховав маленький сірий клубочок – вовченя.