Глава 26

КАТЯ

Вівторок минув у роботі та теревенях з Олею. Вона вже на враженнях від того, що ми таки будемо брати участь у міжнародному показі ювелірних виробів. І міркує про це, не змовкаючи.

По обіді, впоравшись з роботою, я додому їду швидше. День сьогодні погожий, тому приїхала ще завидна.

Мене зустріли мої кохані чоловіки, які захотіли на вечерю барбекю, і от вже пораються біля бочки з вогнем. Спостерігати за ними — одне задоволення.

Доки я збирала все на передніх сидіннях, двері мені прочинив син.

— Матусю, виходь. Ми тут з дідусем вирішили смакоту забацати.

Виходжу з машини, обіймаю сина однією рукою і розумію, що це нове словечко вже дідусь видав. Він, мабуть, випадково його сказав, а Кирилові два рази повторювати не потрібно. Він з першого разу запам’ятав.

Заглядаю в очі сина й цікавлюся.

— Любий, а ви мене пригостите?

— Ну звісно, — запевняє син. — Але спершу давай допоможу тобі пакунки до будинку віднести.

Посміхаюся, адже мої пакунки важать як пів малого, тому від його допомоги відмовляюся і прошу.

— Кирилку, поклич краще дідуся. Ми у трьох швидше впораємося.

Ми у трьох швидко все забрали, і я, переодягнувшись, проходжу повз панорамні вікна у коридорі другого поверху, зупинилася. Бо помітила постать у будинку навпроти, теж у панорамному вікні. Мені здалося, що чоловік дивився у наш двір.

Мені це чомусь одразу не сподобалося, потрібно буде увечері з дідусем поговорити, може він таки знає, хто наш новий сусід. А то мало що.

Спустившись вниз, я подалася одразу до сина та дідуся. Але тепер розслабитися не змогла. Мені чомусь постійно здавалося, що чоловік і досі стоїть у вікні та спостерігає за нами. І від цього погляду я спокійно почуватися не можу.

Розслабилася лише, коли ми повернулися в будинок. Повечерявши, ми у трьох розмістилися у вітальні, і я не змогла втриматися, тому, доки малий пробіг за Пухнастиком, питаю у дідуся.

— Марку Семеновичу, а ви часом не знаєте, хто наш новий сусід?

— Знаю, дитино. А чому ти питаєш? — одразу напружується він.

— Просто цікаво, — знизую плечима, вдаючи безтурботність. І таки не витримавши, повторюю запитання. — То хто він?

— Потім поговоримо, — відмахується дідусь, бо до нас наближається Кирило.

Я ж зрозуміла, що дідусь не хоче, аби ця розмова відбувалася при дитині. Ну, що ж, доведеться почекати до потім.

Через трохи я повела вкладати сина спати. А з думок все не йде наш новий сусід і оте загадкове «потім» дідуся. Хто ж він, сусід навпроти? Що дідусь одразу весь напружився? Невже хтось небезпечний тип? Мені тепер страшно за сина та дідуся.

Розумію, що накручую себе передчасно, тому, коли син заснув, я одразу подалася вниз до дідуся. А він, побачивши мене, підіймається і просить.

— Ходімо в кабінет. Не хочу, аби нас хоч хтось почув.

Ого. Промайнуло в голові. Невже все настільки серйозно? Але мовчки йду за дідусем, а нервова напруга у тілі лише зростає.

Опиняємося в кабінеті, і дідусь, зачинивши двері, пильно зиркає на мене.

— Присядь, дівчинко моя, — він зітхає і напружено додає. — Бо те, що я маю тобі сказати, не з вельми приємного.

По тілу пробіг холод. Вже не хочу сидіти. Підходжу ближче і, заглянувши в очі дідуся, прошу.

— Дідусю, не лякай, кажи вже.

— Отож, Катю, нашим сусідом навпроти є Троян. — випалює дідусь. — Я теж не знав, тільки сьогодні дізнавався. І це тому, що кур’єр переплутав адреси та приїхав до нас, а шукав Трояна Андрія Станіславовича. — він важко зітхає і присідає за свій робочий стіл.

У мене ступор. Стою, мов вкопана, пильно дивлячись на дідуся. Як же мені хочеться, щоб це був жарт. Але я розумію, що це правда. В голові тисяча запитань, і одне з них одразу озвучую.

— Невже він це спеціально зробив?

— Ні, Катю. Я сьогодні дізнавався, це просто збіг обставин, хоча десять відсотків того, що зроблено навмисно, все ж залишається.

Мені від цього лячно. Адже, якщо ще до вчора Троян знав, що я заміжня, то тепер дуже скоро дізнається, що це не так. І як мені тепер бути? Що робити? Підіймаю наляканий погляд на дідуся і заклопотано питаю.

— Дідусю, як гадаєш, він знає правду про Кирила?

— Думаю, якби знав, то точно б був уже у нас. — видихає дідусь.

— Мені страшно, — зірвано зізнаюся. — Я не хочу, аби він знав про сина. Кирило тільки мій. І я не хочу, аби він спілкувався з батьком.

Дідусь підіймається й підходить до мене.

— Катю, не нервуй. Не варто хвилюватися, у тебе є я. Якось буде. Будемо вирішувати проблеми, коли вони з’являться, а поки навіщо марно нервувати...

Опиняюся в обіймах дідуся і, притулившись до нього, зізнаюся.

— Це все так недоречно. — зітхаю. — Дідусю, ну от навіщо він повернувся? Жив собі за кордоном. Навіщо було повертатися?

— Тихо, дитино, — просить мене дідусь. — Інколи не все від нас залежить.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено заглядаю в очі дідуся.

— Що ще є вищі сили, моя дівчинко. І інколи саме через них ми не можемо нічого змінити.

Важкий стогін зривається з моїх грудей. Ну чому все так складно?

З хвилину мовчу, а тоді все ж таки зізнаюся дідусеві, що маю намір погодитися на співпрацю з Трояном, бо це єдиний вірний вихід. Також переповідаю про свої умови співпраці з цим чоловіком. Дідусь з розумінням ставиться до мене. Адже відмовлятися від такого шансу — це справді дурість.

Ми ще трохи порозмовляли і розійшлися. Я, піднявшись на другий поверх, довго стою у панорамному вікні, але в будинку навпроти було темно. Тепер розумію, що це Троян спостерігав за нами. І від цього мені страшно.